— А знаєш, що найкраще? — кістяк знову підскочив (я побачив, як джини на сусідньому даху сховалися за димар) і нахилився до мого вуха. — Мені анітрохи не боляче!
— Гм-м? — я досі не розтуляв рота, водночас намагаючись удати якнайбільшу цікавість.
— Отож! Анітрохи не болячеі Саме це я й кажу всім духам, яких зустрічаю дорогою. Оці двоє, — він показав на бісів, що вже трохи посміливішали й перебрались на дальній край даху, — ці двоє чули все це вже кілька разів. І ти, не менш потворний за них, теж мав честь мене вислухати. Мені просто кортить поділитися своїми радощами! Ці кістки захищають мою сутність: мені не треба створювати власну кволу подобу! Я сиджу в них, наче пташеня в гніздечку! Отак ми з моїм хазяїном поєднались заради взаємної вигоди. Я корюся його наказам, та водночас можу робити що хочу — радо й без болю! Цікаво, чому ніхто не додумався до цього раніше?
Біс нарешті порушив свою мовчанку.
— Мені тут спало на думку.. Може, через те, що для цього чарівник повинен умерти? — припустив я. — Більша частина чарівників не погодиться на таку жертву. Їм буде до вподоби, якщо наша сутність усохне від служіння їм, — адже це лише зосередить нашу свідомість. І до того ж вони напевно не хочуть, щоб ми вешталися світом і робили все, що нам заманеться. Авжеж?
Золота маска вирячилась на мене.
— А ти нівроку зухвалий біс! — нарешті промовила вона. — Я з’їм тебе наступним: мені треба трохи підживити свою сутність[67]. Та водночас ти маєш рацію! Я справді унікальний. Колись я був нещасний, багато років скніючи в Ґледстоновій могилі. Зате нині я найщасливіший з афритів! Віднині я мандруватиму світом, помщаючись людям і духам скільки заманеться! Можливо, одного чудового дня, вдовольнивши свою мстивість, я повернуся до Іншого Світу. Тільки
Він несподівано кинувся на мене. Я крутнувся в повітрі назад, тримаючи відстань, і приземлився сідницями на парапет.
— То тебе не обходить, що ти загубив посох?—хутко поцікавився я, відчайдушно махаючи хвостом джинам на сусідньому даху. Настав час покінчити з Гонорієм та його манією величі[68]. Краєм ока я помітив, як джин у подобі орангутана почухав собі під пахвою. Чи то був хитрий сигнал, що обіцяв швидку допомогу, чи він просто не звернув на мене уваги.
— Посох... — очі кістяка блиснули. — Так, мене трохи мучить сумління. Проте яка різниця? Він, напевно, в того дівчиська — Кіті. Вона в Лондоні: рано чи пізно я знайду її, — він пожвавішав. — Коли посох опиниться в моїх руках, я казна-чого зможу накоїти! Ану, стій тихенько, зараз я зжеру тебе.
Він недбало простяг руку, не чекаючи дальшого спротиву. Решта бісів, напевно, сиділи собі й чекали своєї долі — вони взагалі не дуже рішучі хлопці. Проте Бартімеус — не такий, і Гонорій мав у цьому переконатися. Я промайнув між простягнутими руками, підскочив і перестрибнув через моторошну білу голову, зірвавши з неї посмертну маску[69].
Це було легко—маска трималась лише на кількох засмальцьованих пасмах сивого волосся. Гонорій здивовано зойкнув— і обернувся, вишкірившись на мене своїм черепом:
—Ану, віддай!
Біс у відповідь помчав дахом далі.
— Навіщо вона тобі? — гукнув я через плече. — Це маска твого хазяїна, а хазяїн помер. О-о, а зуби в нього були нівроку міцненькі! Хоча б отой, що висить на ниточці...
— Віддай мені моє обличчя!
— «Обличчя»? Це нездорові слова для африта. Ой, упустив! Який я незграба!
Сказавши це, я щосили жбурнув маску геть, мов золотий диск. Вона вилетіла за межі даху і зникла з очей.
Кістяк заревів з люті й випустив один за одним три Вибухи, обпікши ними повітря поряд зі мною. Біс послизнувся, підскочив, крутнувся — вгору, вниз, вгору, вниз, — перестрибнув через парапет і приклеївся всіма своїми присосками до найближчого вікна.
З цієї вигідної позиції я знову махнув двом джинам, що ховалися за димарем, і свиснув так гучно, як тільки міг. Напевно, Гонорієве вміння жбурляти Вибухи й було причиною їхнього страху. Однак тепер я радо побачив, як один з них — у подобі цибатого птаха — рушив до мене, а за ним знехотя пошкандибав і орангутан.
Я чув, як кістяк скочив на парапет переді мною й витяг шию, виглядаючи мене. Його зуби ляскали й люто скреготіли. Я розпластався по шибці. Як тепер переконався Гонорій, серйозною вадою його перебування в кістках було те, що він не міг змінювати подобу. Будь-який поважний африт умить відростив би крила, полинув униз і відшукав мене, та жодного хорошого даху поблизу не було, тож африт зайшов у глухий кут. Тепер він, безперечно, міркував, що робитиме далі.
Тим часом я, Бартімеус, уже обдумав усе, що треба. Я обережно поповз убік вікном, тоді стіною і завернув за ріг будинку. Там я спритно вліз нагору й зазирнув на дах. Кістяк стояв, як раніше, перехилившись через парапет. Іззаду він здавався менш моторошним: штани були подерті, розійшлися по швах і так сповзли, що мені було чудово видно його куприк.
Якщо він ще хоч трохи постоїть у цій позі...
Біс вискочив на дах і обернувся химерою, яка навшпиньки рушила вперед, простерши обидві руки.
