Око ґолема полностью

Хтозна, чим займався цей африт упродовж дня, та на місці він вочевидь не сидів: одяг на ньому добряче пожмакався. На коліні в нього був гарненький розріз[65], на плечі — слід від опіку, а одну манжету ніби дерли пазурами. Мій хазяїн, напевно, віддав би чималі гроші за такий костюмчик — якби його було виставлено у вітрині якогось міланського салону мод, — проте на вельмишановнім африті це лахміття здавалося досить непоказним. Водночас кістки під одягом були, здається, цілі: суглоби працювали так добре й нечутно, ніби їх тільки-но змастили.

Схиливши голову набік, кістяк спостерігав за бісами, що вовтузились на даху. Ми всі завмерли, пороззявлявши роти. Аж нарешті африт заговорив:

— Що це ви, розмножуєтесь?

— Ні, — відповів я. — Просто невеличка бієчка.

— Я не про те. Просто минулого разу вас було двоє.

— Це підкріплення, — пояснив я. — Мене викликали, щоб я послухав твої настанови. Ну, звичайно, й для того, щоб ти мене зжер.

Кістяк аж закрутився дзиґою скраю даху.

— Чудово! — вигукнув він. — Нарешті хтось оцінив мою щирість і красномовність! Ви, біси, набагато розумніші, ніж здаєтеся.

Я озирнувся на Тібета і його приятеля: ті стояли нерухомо, роззявивши роти й стікаючи слиною. Кріль під промінням автомобільних фар — і той дивився б на них із зневагою.

— Ні, — сказав я. — Я б на це не розраховував.

У відповідь на мій блискучий дотеп кістяк пронизливо зареготав і, піднявши руки, затупотів ногами в танці. За його спиною — метрів за п’ятдесят звідси — за димарем, мов соромливі підлітки, ховалися двоє джинів. Вони стежили за ним — і чекали[66]. Тож нам, можна сказати, вдалось оточити Ґледстонові кістки.

— А ви, здається, в доброму гуморі, — зауважив я.

— А чому б і ні? — кістяк зупинився, клацнувши кісточками пальців, наче кастаньєтами, в такт останньому удару закаблуків. — Я на волі! На волі й на роздоллі! Це такий вірш, якщо ти не помітив.

— Еге ж, гарненький вірш...

Біс замислено почухав кінчиком хвоста потилицю.

—Але ж ви досі перебуваєте в цьому світі, — повільно промовив я. — Принаймні так здається мені. Виходить, ви не можете вважати себе на волі! Воля приходить лише тоді, коли ти розриваєш пута й повертаєшся додому!

— Я й сам так думав, поки лежав у цій смердючій могилі! — відповів кістяк. — Тепер я так не думаю. Поглянь на мене! Я можу йти куди хочу, робити що хочу! Хочу подивитись на зорі — дивлюся скільки завгодно. Хочу погуляти серед квітів і дерев — будь ласка! Хочу спіймати якого-небудь дідугана й жбурнути його на середину річки — ніяких проблем! Світ закликає мене: «Вперед, Гонорію, роби все, що тобі до вподоби!» Оце, бісе, й зветься свободою — чи не так?

Сказавши це, він погрозливо махнув рукою в мій бік. Його пальці скорчилися в судомі, а в порожніх очних ямках під маскою зненацька спалахнули вбивчі криваві вогники. Я хутко відсахнувся. Вже за мить червоні вогники згасли, й кістяк знову пішов у веселий танець.

— Погляньте на цю заграву! — зітхнув він, ніби сам до себе. — Наче кров з вершковим сиром!

— Еге ж, чудовий образ, — погодився я. Безперечно, біси кажуть правду: цей африт божевільний. Але все-таки — чи божевільний він, чи ні — дещо в ньому досі спантеличувало мене.

— Пробачте, пане кістяк, — мовив я. — Мені, як звичайному бісові вельми обмеженого розуму, хотілося б, щоб ви мені дещо пояснили. Ви досі слухаєтесь чийогось наказу?

Довгий кривий ніготь показав на золоту маску.

— Бачиш його? — тепер уже з сумом у голосі запитав кістяк. — Це все він винені 3 останнім подихом він припнув мене до цих кісток! Наказав мені вічно захищати їх — і до того ж берегти його майно. Більша частина цього майна в мене тут... — він обернувся й показав рюкзак за останньою модою, що цілком недоречно красувався на його спині. — А ще, — додав він, — нищити всіх, хто вдереться до його могили. Адже десять із дванадцяти — це непогано, авжеж? Я зробив усе, що міг, та мене все-таки бентежить, що двоє втекли.

— Це справді непогано, — втішив його біс. — Навряд чи хто зробив би краще. А ті двоє, напевно, були міцні горішки?

Криваві вогники знову зажевріли, і я почув з-під маски скрегіт зубів.

— Один, здається, був чоловік. Я його не розгледів. Боягуз був — утік, поки його товариші билися. А друга... Спритна маленька злодюжка. Як залюбки я стиснув би її біленьку шийку своїми пальцями! Але — тільки уяви: така маленька й така хитра! — вона мала з собою чисте срібло. Гонорій хотів її погладити, а вона йому так зацідила, що його бідолашні старі кісточки й досі скімлять.

— Який соромі — сумно хитнув головою біс. — Закладаюсь, що вона вам навіть імені свого не сказала.

— Вона не сказала, та я все одно його підслухав. І майже спіймав її! — кістяк аж підскочив з люті. — Кіті її звуть, мов кошенятко. І помре вона, мов кошенятко. Та я не поспішаю — часу в мене досить. Мій хазяїн помер, а я досі корюся його наказам, стережу його старі кістки. Просто тягаю їх із собою, й квит. Можу піти куди захочу, зжерти кого схочу. Особливо, — червоні очиці знову блиснули, — балакучого зухвалого біса.

— Умгу, — кивнув біс, не розтуляючи рота.