Кіт тим часом уже здирав зі стіни наступний килим. Далі — третій. За кілька секунд на середину залу вилетіло десь із дванадцять килимів, що витанцьовували під вітром і дощем, наче бліді примари.
Перший килим тварюка, що ховалася в хмарі, відразу роздерла, аж тут на неї налетів другий. Зусібіч істоти, збиваючи її з пантелику й затуляючи око, кружляли в повітрі полотнища. Я відчував, як вимахують велетенські руки, як тупцяють кімнатою брили-ноги...
А я тим часом намагався прокрастися до якогось іншого місця.
Це було простіше сказати, ніж зробити, бо чорна хмара заповнила майже увесь зал, а мені аж ніяк не хотілося зіткнутись зі смертоносним тілом, що ховалося всередині. Отож я крався обережно, вздовж стіни.
Я був уже на півдороги до дверей, коли тварюка з відчаю втратила будь-яке почуття напряму. Пролунав гучний тупіт,
міцний удар об ліву стіну... Зі стелі попадав тиньк, кімнату заповнили уламки й порох — на додачу до вихору з вітру, дощу та клаптів килимів.
Від другого удару завалилася стіна, а разом з нею й стеля.
Кіт на мить завмер, вирячивши очі... й тут-таки скрутився клубком.
Уже наступної миті десятки тонн каменю, цегли, цементу й сталі посипались просто на мене, заваливши цілий зал.
Чоловічок винувато всміхнувся.
— Ми розібрали більшу частину завалів, мадам, — сказав він, — але поки що нічого не знайшли.
Голос Джесіки Вайтвел був холодний і спокійний.
— Нічого, Шубіте? Хіба тобі незрозуміло, що це неможливо? Здається мені, що дехто тут просто ледачкує.
— На мою скромну думку, мадам, це не так.
Чоловічок і справді здавався дуже скромним: стояв, підігнувши свої криві ніжки й потупивши голову, і жмакав кашкет у руках. Про його демонічну природу свідчило тільки те, що він стояв посередині пентакля, та ще його ліва нога — кошлата ведмежа лапа, що стирчала зі штанини: чи то з недогляду, чи навмисне він не замаскував її.
Натаніель убивче вирячився на джина й затарабанив пальцями об поруччя: це, на його думку, видавалось і запитальним, і рішучим. Сам Натаніель сидів у високому кріслі, оббитому зеленою шкірою, — одному з кількох, елегантно й продумано розставлених довкола пентакля. Хлопець свідомо прибрав ту саму позу, що й панна Вайтвел — випростана спина, схрещені ноги, руки на поруччі, — намагаючись відтворити її владний і невблаганний вигляд. Проте його бентежило неприємне відчуття, що це нітрохи не допомогло приховати його власний страх. Та водночас він щосили старався говорити якнайспокійніше.
— Вам слід обшукати кожну щілинку, — зауважив він. — Там залишився мій демон.
Чоловічок позирнув на нього яскраво-зеленими очима, та загалом удавав, ніби Натаніеля тут немає взагалі. Джесіка Вайтвел промовила:
— Напевно, Джоне, вашого демона знищено.
— Гадаю, що я відчув би його втрату, мадам, — чемно заперечив хлопець.
— Або ж він вирвався зі свого полону, — буркнув Генрі Дюваль зі свого чорного крісла навпроти Натаніеля. Начальник поліції заповнив собою все сидіння: зараз він, як і хлопчина, нетерпляче тарабанив об поруччя пальцями. Чорні очі його палали. — Таке частенько трапляється з надміру самовпевненими учнями.
Натаніель розумів, що на такі виклики краще не відповідати. Він промовчав.
Панна Вайтвел знову звернулася до свого слуги:
— Мій учень каже правду, Шубіте. Обшукайте руїни ще раз. Якнайскоріше.
— Слухаю вас, мадам.
Демон уклонився й зник.
На кілька хвилин у кімнаті запанувала мовчанка. Натаніелеве обличчя залишалося спокійним, та в душі його вирувала буря почуттів. Ішлося про його кар’єру — а може, навіть і про життя, — а Бартімеус кудись пропав. Хлопець поставив усе на свого слугу — і всі присутні, судячи з їхніх лиць, були певні, що він от-от програє. Парубчак озирнувся, побачивши голодну втіху в очах Дюваля, тверде невдоволення — в очах своєї наставниці й кволу надію — в очах пана Теллоу, що вмостився в глибині свого шкіряного крісла. Міністр внутрішніх справ цілу ніч клопотався тим, що намагався відмежуватись від цього задуму з патрулюванням і всіляко ганив Натаніеля. Правду кажучи, сам Натаніель його розумів. Спочатку — крамниця Пінна, потім — Національна галерея, а тепер ще гірше — Британський музей! Міністерству внутрішніх справ було непереливки, й пихатий начальник поліції готувався зробити власний хід. Тільки-но було встановлено розміри завданих музею збитків, як пан Дюваль домігся того, щоб бути присутнім при обшуку. І спостерігав за всім із погано прихованою радістю.
— Так! — пан Дюваль ляснув долонями по колінах. — Гадаю, Джесіко, я змарнував забагато часу. Як підсумок, ми маємо таке: зруйновано ціле крило Британського музею, загинуло близько сотні експонатів. Нападник пройшов усім першим поверхом, знищив або розбив кілька безцінних статуй, а Розетський камінь перетворив на порох. Винуватця злочину досі не знайдено, а надій розшукати його — ніяких. Спротив пурхає собі на волі, наче пташка. Зате пан Мендрейк загубив свого демона. В цілому — не дуже втішно. Мабуть, мені все-таки слід повідомити прем’єр-міністра...
