Пан Дюваль ляснув пальцями. З темного кутка кімнати вислизнув служник — людина зі срібною тацею, заставленою келихами з вином. Пан Дюваль узяв келих і заходився замислено збовтувати вино. Цього разу мовчанка запанувала надовго.
Врешті її наважився порушити Джуліус Теллоу, визирнувши з-під широких крисів свого капелюха:
— Шкода, що там не було мого демона. Неміадес — істота нівроку здібна, і вже якось примудрився б повідомити мене, перш ніж померти. А цей Бартімеус, вочевидь, був просто шмаркач.
Натаніель спідлоба позирнув на міністра, та не сказав нічого.
— Ваш демон... — несподівано поглянув на хлопця Дюваль. — Якого він був рівня?
—Джин четвертого рівня, сер.
— Це слизькі тварюки, — Дюваль знову бовтнув у келиху вино, яке блиснуло в світлі неонових ламп на стелі. — Хитрі й свавільні. Мало хто з людей вашого віку здатен упоратися з ними.
Натяк був чіткий, проте Натаніель і тепер залишив його без відповіді.
— Я роблю все, що можу, сер.
— Ці джини вимагають вельми складних заклять. Навіть найменша помилка може вбити чарівника... або надати демонові змогу коїти, що заманеться. Наслідки часом бувають руйнівні — аж до знищення цілих будівель... — чорні очі Дюваля насмішкувато блиснули.
— Зі мною такого не траплялося, — спокійно відповів Натаніель. І зчепив пальці, щоб руки не тремтіли.
Пан Теллоу пирхнув:
— Еге ж, хлопчисько замірився на те, що йому не по силах.
— Саме так, — кивнув Дюваль. — Це перша розумна річ, сказана вами, Теллоу. То, може, панна Вайтвел,
Він зловтішно вишкірився.
Джесіка Вайтвел нагородила Теллоу поглядом, повним щирої ненависті.
— Справді, Джуліусе. Саме ви — найкращий фахівець із помилок у закляттях. Чи не тому ваша шкіра набула такого дивовижного кольору?
Пан Теллоу ще нижче насунув капелюха на своє жовте обличчя.
— То не моя провина, — буркнув він. — Просто в моїй книжці виявилась друкарська помилка.
Дюваль усміхнувся й підніс нарешті келиха до вуст.
— Ти диви! Міністр внутрішніх справ — і не помітив друкарської помилки у власній книжці! Ой, лишенько! На що ж нам тепер сподіватися? Хіба зачекати, чи не проллє
Аж тут, без жодного звуку, запаху чи іншого театрального прийому, в пентаклі знову з'явився демон. Той самий скромний чоловічок тепер мав дві ведмежі лапи замість одної. Обома руками він обережно тримав якусь тварину. То був кіт — мокрий, брудний і, здається, вже здохлий.
Демон хотів заговорити, аж тут пригадав, що йому належить бути слухняним, — і опустив руки, тримаючи й далі кота, тільки тепер уже за хвіст, униз головою. Другою рукою він скинув кашкета й запопадливо вклонився.
— Мадам, — почав він, — ми знайшли це в щілині між двома зламаними сволоками. Щілина була зовсім маленька. Спочатку ми її просто не помітили...
Панна Вайтвел гидливо скривилася:
— Ця істота... чи гідна вона нашої уваги?
Натаніелеві лінзи, як і лінзи його наставниці, нічим не могли зарадити: на всіх трьох видимих рівнях ця істота була звичайнісіньким котом. І все ж таки хлопець здогадувався, хто це такий, і цей «хтось» видавався цілковито мертвим. Натаніель прикусив губу.
Чоловічок так само скривився й махнув котом у повітрі.
— Це залежить від того, що ви вважаєте «гідним», мадам. Цей джин з не вельми шанованої касти, ваша правда. Потворний, нечупарний, ще й добряче смердить на шостому рівні. Ба більше...
— Як я розумію, — перервала його панна Вайтвел, — він ще живий.
— Так, мадам. Потрібен лише належний стимул, щоб привести його до тями.
— То подбай про це, а потім іди собі.
— Залюбки!
Чоловічок безцеремонно підкинув кота вгору, показав на нього й вигукнув закляття. З його пальця вилетіла зеленкувата блискавка, що пронизала котові голову і змусила його зависнути в повітрі. Кіт немічно здригався, шерсть його стала дибки. Чоловічок ляснув у долоні й запався в землю. Минула ще секунда — блискавка зникла. Кіт вилетів на середину пентакля і, всупереч усім законам природи, впав на спину. І якусь мить лежав нерухомо, розчепіривши всі чотири лапи.
Натаніель підхопився:
— Бартімеусе!
Кіт розплющив украй обурені очі.
— Чого ти репетуєш? — він озирнувся, заморгав. — Що з тобою таке?
— Зі мною — нічого. Це ти лежиш лапами догори!
— Он як! — кіт хутко крутнувсь і прибрав нормальну позу. Тоді оглянув кімнату, подивився на Дюваля, панну Вайтвел і Теллоу, що байдуже сиділи в своїх високих кріслах. І невимушено почухався задньою лапою. — Як я бачу, ти тут не сам!
