— Слухайте уважно, пане Кавко! Я хочу, щоб ви відповіли на всі мої запитання. Попереджую: мовчанка нічим вам не допоможе. Спочатку..
— Я знаю, навіщо ви прийшли! — вигукнув чарівник таким голосом, що міг би рвати греблі. Цей голос лунав зухвало і водночас пригнічено й натомлено. — Не треба пояснювати. По рукопис! Звичайної Чого вам треба ще, коли останні півроку я тільки й займався, що цим рукописом та його таємницями? За увесь цей час він виїв моє життя, вкрав мою молодість! Моя шкіра в’яне з кожним штрихом мого пера. Вам потрібен рукопис! Що ж іще?
Натаніель був трохи приголомшений:
— Рукопис? Можливо. Тільки дозвольте мені...
— Я заприсягся берегти таємницю! — провадив пан Кавка. — Мені погрожували смертю, та що тепер мені з того? Одного разу цілком вистачило. А двох разів людина не витримає. Погляньте, як підупав я на силі... — він підняв руки й показав свої скручені зап’ястки: вони скидались на палиці й без упину тремтіли, а шкіра була така тонка, що крізь неї видніли кістки. — Ось що він скоїв зі мною! А до того я аж буяв життям...
—Так... але що?..
— Я достеменно знаю, хто ви такий! — провадив чарівник, не звертаючи уваги на мого хазяїна. — Ви — агент британського уряду! Я чекав на вас, хоч і не думав, що це буде хтось такий юний і недосвідчений! Та, врешті, мені байдуже, — він тяжко зітхнув. — Рукопис у вас за спиною, на столі.
Хлопець озирнувся, простяг руку і взяв зі стола папір. І тут-таки скрикнув з болю й випустив папір з рук.
— Ой-ой! Він під напругою! Оце так штучка...
— Годі вже показувати свою юність і недосвідченість! — відповів я. — Мені за тебе соромно. Хіба ти не бачиш, що це таке? Будь-яка зряча людина скаже тобі, що це головний осередок магії в Празі! Не дивно, що тебе трусонуло. Дістань з кишені свого модного носовичка, візьми ним рукопис — і продивися його як слід. А тоді скажеш мені, що це таке.
Я, звісно, вже все зрозумів. Мені й раніше випадало бачити такі штучки. Мене просто тішило, як цей самовпевнений хлопчисько, тремтячи зі страху, виконує мої настанови — обгортає руку своїм розцяцькованим носовичком і боязко бере рукопис. То був великий аркуш телячого пергаменту, вироблений відповідно до всіх старовинних приписів, — цупкий, кремового кольору, бездоганно гладенький, що аж тріскотів від магічної сили. Силу випромінював не сам матеріал, а слова, написані на ньому. їх було накреслено незвичайним чорнилом — наполовину чорним, наполовину червоним[55], — і вони ніби пливли справа наліво, знизу вгору, — рівні рядки чудернацьких каліграфічних рун. Очі хлопця вирячилися з подиву. Він відчував, скільки мистецтва й праці вкладено в цю роботу, хоч і не міг прочитати самі знаки. Можливо, він висловив би своє захоплення, якби зміг промовити хоч словечко. Проте старий пан Кавка не вгавав— виспівував, мов канарок.
— Рукопис ще не закінчений, — провадив він. — Ви ж самі бачите. Бракує половини рядка. Переді мною ще ціла ніч праці. Для мене вона будь-що виявиться останньою, бо він напевно вб’є мене, навіть якщо чорнило не висотає з мене всю кров. Бачите вгорі порожнє місце — отой маленький прямокутничок? Власник рукопису повинен записати туди своє ім’я. Це вся кров, яку він має витратити, щоб керувати цим створінням. Добре
— А що це за ім’я? — поцікавився я. «Коваль клепле, поки тепле» — ось моє правило.
— Власника?—старий хрипко зареготав, мов божевільний птах. — Не знаю. Я ніколи його не бачив.
Хлопчина тим часом досі спантеличено розглядав рукопис.
— Це для ще одного ґолема... — поволі промовив він. — Це треба покласти йому до рота, щоб оживити його. Він вливає в цей рукопис кров власного життя — вона й живитиме ґолема... — він поглянув на Кавку очима, сповненими подиву й жаху. — Навіщо ви це робите? Це вбиває вас!
Я нетерпляче махнув рукою:
— Нам не треба цього знати. Нам треба з’ясувати, хто це такий. Час минає, скоро вже світанок.
Проте чарівник заговорив знову. Очі його потьмяніли — здається, він уже не зовсім розбирав, хто ми такі.
— Заради Карела, — відповів він. — І заради Мії. Мені пообіцяли: якщо я створю цих істот, Карел з Мією повернуться живими. Зрозумійте, що сам я в це не вірю, та не можу відмовитись від останньої надії. Можливо, він виконає свою обіцянку. А може, й ні. Може, вони вже мертві, — пана Кавку перервав моторошний кашель. — Правду кажучи, я боюся, що так воно і є...
Хлопець підняв брови:
— Карел, Мія? Щось я нічого не розумію...
— Це все, що залишилось від моєї родини, — пояснив чарівник. — Як сумно, що вони пропали. На світі нема справедливості. Та якщо вам пообіцяють промінець світла, ви потягнетесь до нього — навіть ви, клятий британцю, повинні це зрозуміти. Це моя єдина змога знову побачити їхні обличчя...
— А де ж вони, ваші родичі? — спитав Натаніель.
— Де? — чарівник пожвавішав, і його очі спалахнули. — Звідки мені знати? В якійсь плавучій в’язниці? Чи в Лондонському Тауері? А може, їхні кістки вже спалили й поховали? Це ж
