Мій хазяїн кивнув.

— Той, кого ви шукаєте, не хоче вашому урядові добра, — Кавка знову закашляв. — Ви й самі це знаєте. Тому ви й тут. Наш уряд теж убив би мене, якби дізнався, що я накоїв, їм теж не хочеться, щоб хтось створив нового ґолема. Вони бояться, що це накличе на Прагу нового Ґледстона з новим страшним посохом...

— Як я розумію, — перепитав хлопець, — ваші родичі — чеські шпигуни? їх відрядили до Англії?

Чарівник кивнув:

— Їх спіймали. Більше я нічого про них не чув. А потім до мене з’явився якийсь добродій і сказав, що його наймач поверне мені їх живими, якщо я відкрию таємницю ґолема і створю потрібний для цього пергамент. Що мені було робити? Що зробив би на моєму місці будь-який батько?

Попри свій звичай, мій господар мовчав. Попри свій звичай, я мовчав так само. Я дивився на Кавчине зморене обличчя й руки, на його потьмянілі очі, бачив у них нескінченні, змарновані над книжками й рукописами години: бачив, як він по краплині вливав своє життя в цей рукопис — заради примарної надії, що його родина повернеться до нього.

— Перший рукопис я закінчив місяць тому — провадив Кавка. — Саме тоді посланець змінив свої вимоги. Тепер йому були потрібні два ґолеми. Марно я заперечував, що це мене знищить, що я не доживу до повернення Мії і Карела... Він жорстокий. Він навіть не хотів мене слухати.

— Розкажіть мені про цього посланця, — несподівано попросив хлопець. — Якщо ваші діти живі, я поверну їх вам. Обіцяю.

Чоловік на порозі смерті зробив нелюдське зусилля. Він уважно поглянув на мого хазяїна; з тьмяних його очі стали завзяті й пильні. Він ретельно оцінював Натаніеля.

— Ви надто молоді для таких обіцянок, — прошепотів він.

— Я поважний член уряду, — запевнив Натаніель. — Я маю належну владу..

— Так, але чи можна вірити вам?—тяжко зітхнув Кавка. — Врешті, ви все ж таки британець. Краще я спитаю у вашого демона... — не зводячи очей з Натаніеля, він запитав: — Що ти скажеш? Чи можна йому вірити?

Надувши щоки, я голосно випустив повітря:

— Хитромудре питання. Він — чарівник, а отже, ладен рідну бабусю продати за шмат мила. Одначе він трохи кращий за більшість цих поганців. Трішки. Можливо.

Натаніель поглянув на мене:

— Красно дякую, Бартімеусе. Оце так підтримав!

— Будь ласка.

Проте, на мій подив, Кавка схвально кивнув:

— Гаразд, хлопчику. Залишу це на твоїй совісті. Будь-що я не доживу до зустрічі з ними. Правду кажучи, я вже однією ногою в могилі. Начхати мені й на нього, й на тебе. Роздирайте собі горлянки доти, доки ціла Британія лежатиме в руїнах. Я розповім тобі, що знаю, та й годі, — він кволо закашляв, схиливши голову. — Будь певен тільки в одному: рукопис я тепер не закінчу. Вулицями Лондона не походжатимуть аж два ґолеми.

— Оце вже шкода! — обізвався чийсь глухий голос.

<p>29</p>

Звідки він тут узявся, Натаніель не міг зрозуміти. Жоден із зовнішніх магічних захистів не було потривожено, й ніхто — ні Натаніель, ні Кавка, ні навіть Бартімеус — не чув, як він увійшов до будинку. Проте він був тут і стояв, легковажно притулившись до драбини, що вела на горище, і згорнувши на грудях руки.

Натаніель роззявив рота. Звідти не вилетіло ні слова, хіба що зляканий зойк: він упізнав цю людину.

Бородатий найманець! Убивця, що працював на Саймона Лавлейса!

Два роки тому, після сутички в Гедлгем-Голлі, найманцеві пощастило втекти. Урядові агенти полювали на нього всюди — на землі і в небі, в Британії і по всій Європі, та все було марно — він пропав. З часом поліція здалася, справу було закрито й пошуки припинено. Однак Натаніель нічого не забув. У його пам’яті навіки закарбувався образ найманця, що виступає з темряви кабінету Лавлейса з Амулетом Самарканда в руках, у плащі, заляпаному кров’ю вбитої людини. Цей образ багато років нависав над душею хлопця, мов хмара.

І тепер убивця стояв за два метри від нього, по черзі оглядаючи всіх холодними очима.

Як і раніше, він випромінював злобу. Він був високий і дужий, синьоокий, з густими бровами. Бороду він трохи підстриг, зате його чорне волосся подовшало й тепер сягало шиї. Одягнений він був у все чорне — простору сорочку, теплий кітель, штани, що пухирилися вище колін, і високі ботфорти. Його зухвала впевненість приголомшила Натаніеля, мов удар кулака. Хлопець тут-таки зрозумів, який він сам безпорадний, які безсилі його руки...

— Не треба знайомити нас, Кавко, — сказав бородань. Він говорив чітким, повільним басом. — Ми втрьох уже давно один одного знаємо.

Старий сумно зітхнув: що він хотів цим сказати, ніхто не зрозумів.

— Це будь-що неможливо. Я не знаю ваших імен.

— Річ тут не в іменах!

Якщо джин і злякався, то нічим цього не виказав:

— Як я бачу, ви повернули собі чоботи.

Густі брови насупилися:

— Я ж казав, що ти за це заплатиш! Отепер і заплатиш. І ти, й хлопчисько.

Натаніель, геть спантеличений з переляку, тим часом сидів на Кавчиному столі. Але тепер він опанував себе — і, силкуючись зберегти хоч крихти гідності, підхопився й взявся в боки.

— Вас заарештованої — суворо промовив він, дивлячись в очі найманцеві.

Перейти на страницу:

Поиск

Книга жанров

Похожие книги