– Ніякої суперечності не існує, – спокійно відказав Созонт. – Ісус Христос сказав, що любов до Бога має бути більша за любов до батьків – і це перша заповіді у першому ряді, а любов до батьків – це перша заповідь у третьому ряді, і зовсім не значить, що тут є суперечність. Святий Симеон міг би цілком пошанувати й Бога, й матір, не порушуючи статус кожного, бо мав на те час і спромогу.
– Святий Микита, хотів сказати? – мовив Павло.
– Розповідь про матір і святого книжна, – спокійно сказав Созонт. – Узята із житія Симеона Стовпника. Та й майже всі розповіді про Микиту з невеликими відхиленнями повторюють житіє Симеона.
– Але це може значити й інше,сказав Павло. – Ці люди наслідують Симеону, тож Микита живе цілком так, як жив той. Може, це якась секта сименоїдів?
– І я так думаю, – прорік Созонт. – Хоч про таку секту досі ще не чув.
– Не чув, – уступив у розмову і я, – бо вона тут і по ширення ще не здобула. Тобто засновник секти і його учні всі в одному місці, на цьому острові.
Созонт подивився на мене прихильно.
– Маєш добрий розум, брате, – сказав тепло. – Тому й кажу, що ці люди придумали якусь складну і не до кінця зрозумілу гру. Але одне поки що пізнав напевне: жодного власного чуда Микита не створив.
– А чудо з Кузьмою чи чудо з розбійником?
– Чудо з Кузьмою ще треба збагнути, а чудо з розбійником може з’явити брат Михайло. Я тому свідком також: бачив-бо усе, сховавшись за деревом.
Я розповів коротко, як убив Антоній розбійника. Павло дивився на нас здивованими й розширеними очима: у них стояв жах.
– А тепер помовчмо, брати мої, – сказав Созонт. – Надходить час трапези.
Довкола поварні, просто на землі, сиділи, розсипавшись, уломні та почварні, карлики та слабкі розумом – кожен тримав на колінах дерев’яну мисочку і поспішливо мотав від неї до рота дерев’яною ложкою. Ми почекали трохи, доки кухар не вділить останніх юшкою, миски й ложки були з ними, хоч торби покинули на місці стоянки. Кухар відміряв нам корцем страви.
– Вам не треба було чекати, поки нагодую це кодло, – сказав глухим голосом. – То дармоїди, а ви їжу принесли...
– Нікуди не поспішаємо, – мовив Созонт, – та й не погорджуємо цими нещасними. Сказав-бо Єремія: "І спіткнеться пиха й упаде".
– Святі слова кажете, панотче. Але й терпіння колись може лопнути, – прорік кухар.
– Чи ж вони шкодливі? – спитав Созонт.
– Таж ні! Але ото дивишся на них день у день і забуваєш, які ото люди. Здається, що й людей накших уже нема.
– А учні святого? – спитав Созонт.
– Ну, ці сюди не приходять. Хіба кого приведуть, як ото вас. Мені ж ходить ніколи, бо я все в роботі.
– Що ж вас тут тримає? – спитав Созонт, розглядаючи, що йому насипано у миску.
– Та маю гріха. Святий ото мені й поклав покуту. До морозів дотягну, а там хай воно пропадом іде.
– А в морози як живуть оці нещасні?
– Розбредаються по льоду. По селах тягаються на ялмужну. А з теплом знову сюди – коли крига ще держить.
І кухар подивився на нас поважно єдиним своїм оком. І те око нам раптом підморгнуло.
– Сказать по правді, – шепнув він, – балакать із вами я б не мав. Не викажіть мене.
– Будь надійний! – по-змовницькому відказав Созонт. Їжа, яку нам дали, була дивна: варене у воді зілля – чи заячий щавель, чи лобода, чи те й те разом (обидва зілля на острові росли), – без засмачки, але трохи присолена, бовталося в тому вариві й по кільканадцять пшоняних крупин – очевидно, з нашого-таки пшона; дали нам і по одному залежаному сухарцеві, такому твердому, що навіть розмоченого наші зуби ледве стовкли. Але були голодні ми, тож вимотали все не з меншим спритом, як уломні та почварні. Животи наші сяк-так наповнилися, і ми відчули втому, отож тільки й прагли що дістатися до стоянки, де треба було поробити на ніч лежаки із гілок, бур’яну й трави, подібні до тих, які бачили в тутешніх мешканців.
Коли ж проходили повз загорожу, за якою були жінки, то уздріли, що сестра Марта виладнала всіх попарно, – всі чекали, тримаючи мисочки та ложки, перед ворітьми, очевидно, виглядаючи, коли пройдемо ми. Побачивши ще раз Марту серед уломних та почварних, я пізнав силу кухаревих слів, що, спілкуючись із такими, скоро забудеш, якою буває нормальна людина. Марта не була красунею, але на тлі уломних її звичайність полум’яніла красою і вабила око, хоч я вже давно не юнак, а через повстримне життя давно не запалююся на жіночі знадності. Марта відверто дивилася в наш бік, очі мала зористі й палкі. її підопічні покірно й терпляче стояли, сумирно поопускавши очі.
Ми полягали на землю, щоб відпочити, перш ніж почати укладати собі постелі; вечірнє сонце осяювало сосни, і від того вони привабно бронзовіли, сяючи ясно-жовтою корою; так само яскраво освічувалася трава, й зело, й листя недалекого куща, від чого кожна стеблина налилася світлом і в тому світлі сяяла.
