– Чи помітили ви, брати мої: Микитині учні взяли собі незвичайні імена? – сказав Созонт-диякон. – Антоній був учнем Симеона Стовпника, Теодорит описав його житіє, Симеон – це Метафраст, автор звісних "Житій святих", Євагрій – це Схоластик, також описав житіє Симеона Стовпника, так само як Никифор Калістів та Георгій Кедрин, цареградець.
– Твоя книжність дивоглядна, – сказав я.
– Таж-бо ні, звичайна, – скромно заперечив Созонт-диякон. – Коли взяв послушенство писати книгу житій святих, принаймні маю знати тих, котрі подібне послушання чинили до мене. Це все одно як для шевця молоток, терпуг та кліщі, а для кравця ножиці та голка, а для коваля молотки та кувадло.
– Чому ж Микита не став Симеоном? – спитав я.
– Коли вони справді симеоніди, то наслідувач Симеона не повинен зватися так само, як апостоли Христа не звалися Ісусом Христом, – мовив Созонт. – Окрім того, Симеона Стовпника знає кожен освічений християнин, а його описувачів тільки вибрані книжники, отже, це могло чинитися для облуди, а може, й ні.
– Але то значить, – відказав я, – що хтось із них твори святих отців нашої церкви знає добре, отже, належить до виборних книжників.
– Теодорит або ж Антоній, – припустив Созонт.
– Але ж Теодорит сліпий, – заперечив Павло.
– Можливо, він і осліп через надмірне читання святих книг, – сказав Созонт. – Одне знаю: неясного маємо більше, ніж ясного.
Цю розмову перебило нам виразне шарудіння в кущі, що стояв найближче до нас. Созонт прудко схопився на ноги й кулею метнувся туди, а за мент вивів з куща, тримаючи за вухо, карлика. Карлик був босий, одягнений у мішкуваті лахмани, перепоясаний шнурком із обстрілами на кінцях, голова його заросла буйним кучерявим волоссям.
– Пусти моє вухо! – заволав він.
Але Созонт привів його за вухо до нас і тільки тут від пустив.
– Чого там ховавсь? – спитав грізно. – Підслухував? Карлик почухав собі вухо й блимнув очима.
– Хотів на вас подивитися, – сказав із болем у голосі.
– Як тебе звати?
– Мусій, – сказав карлик. – Я нічо погано-о-го вам не хотів.
– Тоді й ми тобі нічого поганого не зробимо, – сказав Созонт, – сідай біля нас.
Карлик опустився на коліна й сів на власні п’яти. Обдивився нас великими витрішкуватими очима.
– Чи посмакувала тобі сьогоднішня трапеза? – спитав Созонт.
– О-о! Сьо-о-днішня вечеря була смашна, – сказав карлик, і його обличчя засвітилося. – Сьо-о-одні у юшці було-о пшо-о-оно!
– Це пшоно принесли ми, – мовив Павло.
– Знаю! Ми любимо-о, ко-о-ли хто-ось прихо-одить, от! – сказав карлик. – То-оді в нас вечеря смашна.
– Давно тут живеш?
– О-о, давно-о! Живу і хліб жую, ги-ги! – карлик покачав зігнилі зуби.
– А скільки тобі літ? – спитав я.
– О-о, не знаю! Багато-о! Я вже старий! Такий старий, як ви! Чо-ого-о б вам сюди, таким старим, йти?
– А чого ти сюди прийшов?
– О-о, прийшо-ов! – сказав карлик. – Тут мені до-обре! їсти дають. Не тра про-осити хліба! А ви теж не хо-очете про-осить хліба?
– Ми хочемо вилікуватися, – сказав Павло.
– Е, дарма прийшли! О-от кілько-о нас, а святий Микита ні одно-ого-о не вилікував. Каже, що-о вилікує, ко-оли по-омремо, ги-ги!
– Це сам Микита сказав? – спитав Созонт.
– Нє, Микита в буді сидить. Це сказали ті, що-о ко-оло-о ньо-го.
– А часто сюди люди приходять?
– Нє, не часто-о! Сюди важко-о йти! От! Але, хто-о прихо-одить, не завше відхо-одить. От!
– А що з ними робиться? – спитав Созонт.
– О-о, святий Микита їм по-омага...
– Як же він їм допомагає? – спитав Павло.
– А так, за хвіст та в то-орбину, от! – Карлик схопив себе за горло. – Клюк-клюк – і нема, ги-ги! А тоді в О-око-о – бух і бульть, – і він заклекотів, ніби горло водою полоскав.
– Вбиває й топить? – зчудовано спитав Павло.
– Нє, не вбива... По-омага... О!
– Але ти сам сказав. – Созонт узявся за горло. – Клюк-клюк!
– Еге ж, ги-ги! Але Микита ніко-ого не вбива. Микита у буді сидить.
– То це ті, що біля нього?
Але карлик не встиг відповісти. Його очі раптом розширилися, і він притьма кинувся навтьоки, а за мить сховавсь у кущах. Ми глянули у бік стежки й побачили, що по ній простують учні Микити, всі шість: Антоній, Теодорит, Симеон, Євагрій, Никифор та Георгій. Звернули зі стежки до нас і повсідалися хто де на землі.
– Що вам наговорив цей карлик? – спитав спокійно Антоній.
– Нічого особливого. Що сьогодні вечеря була смачна, завдяки нашому пшону.
– Ми нічого не сіємо й не збираємо, окрім дикого зілля, – сказав Теодорит, світячи мертвими очима. – Тож годуємо й годуємося тим, що дістаємо від людей як милостиню. Ні золота в нас, ні грошових запасів, бо гроші на ялмужну йдуть на харч, який часом треба й докупити.
– Таж звісно, – сказав Созонт.
– Нікого сюди не кличемо й не тягаємо силою, нікого не затримуємо. Люди до нас за своєю волею приходять і так само відходять, і ми з ними ділимося по-християнському. Що сказав ще карлик?
– Сказав, що святий Микита, – мовив Созонт, – не уздоровив жодного уломного та потворного.
