Капітан відклав рупор і насолоджувався, спостерігаючи, як вітер розподіляє волосся Олив рівним білим проділом на круглій голівці. Час від часу спідниця Олив злітала до стегон і тріпотіла, огортаючи ноги. Засмучений тим, що на нього не звертають уваги, баклан жалісливо застогнав. Олив згадала, навіщо прийшла на місток, і повернулася до пораненого птаха.
— Капітане, — звернулася вона, — можна я його заберу?
— Звісно, — відповів капітан. — Якщо не боїшся, що він тебе вкусить.
— Але птахи не кусаються, — заперечила Олив.
— Ха-ха-ха! — сказав капітан. — А це непростий птах!
— А що ж це таке? — запитав Дідіш.
— Не знаю, — відповів капітан. — І це доводить, що це незвичайний птах, бо звичайних я всіх знаю: є сорока, фанфарушка, і клюз, і ґратка, і пшеничка, і яструбок, і амілекін, і бетарда, і кантропа, і зе-ленюшка пляжна, окохід і кокутка. Це якщо не згадувати чайок та простих курок, яких латиною називають «cocotta depilantus».
— Овва!.. — пробелькотів Дідіш. — Ви стільки всього знаєте, капітане.
— Це те, чого я навчився, — сказав капітан.
Олив усе одно взяла баклана на руки й колисала, розповідаючи йому, аби втішити, байки. Він задоволено зарився у власне пір’я і муркотів, як тапір.
— Бачите, капітане, — сказала дівчинка, — він дуже ласкавий.
— У такому разі це яструбок, — сказав капітан. — Яструбки — чарівні пташки. Так сказано в телефонному довіднику.
Бакланові це полестило, тож він вклав свою голову в ґраційну й вишукану позу. Олив його попестила.
— Коли ми припливемо, капітане? — запитав Дідіш, який любив пташок, але не надто.
— Ще далеко, — відповів капітан. — У нас ще великий шмат дороги попереду. А ви двоє куди прямуєте?
— У Екзопотамію, — сказав Дідіш.
— Овва! — зацінив капітан. — У такому разі додам обертів.
Так він і зробив, і Дідіш йому подякував.
— Ваші батьки на борту? — запитав капітан.
— Так, — відповіла Олив. — Карло — це Дідішів тато, а Марен — мій тато. Мені тринадцять років, а Дідішеві тринадцять з половиною.
— Он воно що! — сказав капітан.
— Наші тати будуватимуть залізницю для самих себе.
— А ми туди просто їдемо.
— Везунчики, — сказав капітан. — Якби я міг, то поїхав би з вами. Мені остогид цей корабель.
— Хіба не класно бути капітаном?
— Та де там! — відказав капітан. — Те саме, що працювати начальником бриґади.
— Арлан — ще той покидьок, — запевнив Дідіш.
— Дограєшся, — застерегла Олив. — Не можна так казати.
— Нічого страшного, — заспокоїв капітан. — Я нікому не скажу. Тут усі свої хлопці.
Він погладив Олив по сідницях. Їй полестило, що її зарахували до своїх хлопців, тож вона сприйняла капітанів жест як знак дружби, поширений між самцями. Обличчя в капітана почервоніло.
— То їдьмо з нами, капітане, — запропонував Дідіш. — Вони точно будуть вам раді.
— Так, — підтримала Олив, — це буде весело. Ви нам розповідатимете історії про пригоди піратів, і ми будемо грати в абордаж.
— Чудова думка! — сказав капітан. — А ти певна, що досить сильна для цього?
— О, я зумію! — сказала Олив. — Помацайте мої м’язи!
Капітан притягнув її до себе й помасажував плечі.
— Згодиться, — схвалив.
Говорив він через силу.
— Але ж вона дівчинка, — сказав Дідіш. — Вона не може битися.
— З чого видно, що це дівчинка? — запитав капітан. — Часом не через оці дві маленькі штучки?
— Які штучки? — запитав Дідіш.
— Та оці... — відповів капітан і торкнувся Олив, щоб показати.
— Не такі вже вони й маленькі, — зазначила Олив.
Відклавши баклана, вона випнула груди, аби було краще видно.
— Так, справді, — пробелькотів капітан. — Не такі вже й маленькі.
Він жестом покликав її до себе.
— Якщо будеш кожного ранку за них тягти, — сказав він, понизивши голос, — вони стануть ще більшими.
— Як? — перепитала Олив.
Дідішу не подобалося, що капітан став багряним і що на його лобі випнулися вени. Знітившись, він відвів погляд.
— Ось так. — сказав капітан.
Дідіш почув, що Олив стала плакати, бо капітан її вщипнув. Вона відбивалася, але він її тримав і робив боляче. Тоді Дідіш схопив рупор і з усієї сили дав капітанові в мармизу. Той відпустив Олив, лаючись.
— Забирайтеся звідси, малі бешкетники!.. — гримнув він.
На його обличчі було видно слід на тому місці, куди влучив Дідіш. По щоках Олив котилися великі сльози; вона трималася за груди в тому місці, де її вщипнув капітан. Олив спустилася по залізній драбині. Дідіш попрямував за нею. Він був злий, розлючений і роздратований, хоча сам не розумів чому. Проте мав відчуття, що його пошили в дурні. Капітан дав копняка бакланові, той пролетів над головами в дітей і впав на палубу. Олив присіла й підібрала пташку.
Дівчинка все ще плакала. Дідіш обійняв її за шию, іншою рукою відкинув її жовте волосся, що прилипло до мокрого обличчя, і поцілував так ніжно, як тільки міг, у щічку. Олив перестала плакати, поглянула на Дідіша й опустила очі. Вона притискала до себе баклана, а Дідіш пригортав її.
Анжель піднявся на палубу. Корабель вийшов у відкрите море. Вітер гуляв по ньому вглиб і вшир, утворюючи хрест — явище цілком нормальне, адже володіння папи починалися паплизу.