Осінь в Пекіні полностью

Професор Жуйрук їхав по дорозі. Їхав в особистому авто, адже відправився він в Екзопотамію власним ходом. Засіб для цього ходу межував з неможливим, кидаючи виклик усім спробам опису. Але хтось підняв рукавичку, і ось що з того вийшло:

Тут було: праворуч попереду — колесо, попереду ліворуч — колесо, ліворуч позаду — колесо, позаду праворуч — колесо, а посередині, у площині, розташованій під кутом 45 градусів до основної площини, заданої центрами трьох коліс (і в якому часом опинялося також і четверте колесо), було п’яте колесо, яке Жуйрук нарік кермом. Під впливом останнього інші чотири часом рухалися злагоджено, що цілком природно.

Всередині між жерстяними й чавунними перетинками можна було б перелічити купу інших різноманітних коліс, але для цього б довелося по лікті вимазатися в мастило.

Наведімо ще такі складники: залізо, тканина, фари, мастило, казенне мастило, радіатор, задній (так би мовити) міст, говіркі поршні, дишла, колінчастий вал, усіляка всячина й інтерн, що сидів біля Жуйрука, читаючи хорошу книжку — «Життя Жюля Ґуффе»[25] Жака Лустало[26] й Ніколя[27]. Дивний винахідливий пристрій, створений на основі коренерізки, щосекунди фіксував швидкість механізму загалом, а Жуйрук стежив за під’єднаною до нього стрілкою.

— Ото ми газуємо, — сказав інтерн, піднімаючи очі. Він відклав книжку й дістав з кишені іншу.

— Так, — підтвердив Жуйрук.

Його жовта сорочка вибухнула радістю в промінні сонця, що світило їм прямісінько в обличчя.

— До вечора будемо на місці, — сказав інтерн, швидко гортаючи свою нову книжку.

— Буде видно... — відповів Жуйрук. — Ми ще далеко. Підступи можуть ще примножитися.

— На що примножуватися? — запитав інтерн.

— Ні на що, — відказав Жуйрук.

— Тож їх не буде, — констатував інтерн, — бо якщо помножити щось на ніщо, завжди вийде ніщо.

— Як ви мені набридли, — відказав Жуйрук. — Де ви це вичитали?

— В оцій книжці, — сказав інтерн.

Це був «Курс арифметики» Браше й Дюмарке. Жуйрук вихопив підручник в інтерна з рук і викинув його за борт. «Арифметика» приземлилася в яму, розбризкавши навколо фонтани осяйних іскор.

— Ну от, — похнюпився інтерн. — Браше і Дюмарке точно помруть. Він став гірко плакати.

— З ними й гірше траплялося, — констатував Жуйрук.

— Вважайте, — заперечив інтерн. — Усі люблять Браше й Дюмарке. Те, що ви робите, це наведення причини. Таке карає закон.

— А колоти стрихнін стільцеві, що нічим перед вами не завинив? — суворо запитав професор. — Це хіба не карає закон?

— Це не був стрихнін, — ридав інтерн. — Це був метиленовий синій.

— Немає різниці, — відповів Жуйрук. — Досить мене дратувати. Вам же гірше буде. Я дуже злопам’ятний.

Він засміявся.

— Це правда, — сказав інтерн.

З його носа текло, і він витирав ніс рукавом.

— Ви гидкий стариган, — сказав він.

— Це навмисно, — відповів Жуйрук. — Щоб помститися. Після того, як померла Хлоя[28].

— О, не думайте більше про це! — порадив інтерн.

— Не можу.

— Чому в такому разі ви й далі носите жовті сорочки?

— Вас це не стосується, — відповів Жуйрук. — П’ятнадцять разів за день товкмачу вам те саме, а ви знову за своє.

— Ненавиджу ваші жовті сорочки, — сказав інтерн. — Дивитися на них цілісінькими днями — збожеволіти можна.

— Я-то на них не дивлюся, — сказав Жуйрук.

— Прекрасно знаю, — відповів інтерн. — А як же я?

— Це мені байдуже, — відказав Жуйрук. — Ви ж підписали контракт, чи не так?

— Це шантаж?

— Та ні. Правду кажучи, ви мені потрібні.

— Але я в медицині повний нуль!

— Це факт, — констатував професор. — Ви повний нуль в медицині. Я б навіть сказав, від вас сама шкода. Але мені потрібен міцний хлопець крутити пропелер на авіамоделях.

— Це нескладно, — сказав інтерн. — Ви могли взяти будь-кого. Мотор зазвичай заводиться з півоберта.

— Ви так вважаєте? Щодо моторів внутрішнього згорання згоден, але я матиму справу також і з каучуковими двигунами. Знаєте, що це таке — завести каучуковий двигун у три тисячі обертів?

Інтерн завовтузився на місці.

— Є різні способи, — сказав він. — Дрилем — взагалі без проблем.

— Дрилем не можна, — попередив професор. — Це зіпсує пропелер.

Інтерн насупився у своєму кутку. Він більше не плакав. Пробурчав щось.

— Що-що? — перепитав Жуйрук.

— Нічого.

— З нічого завжди виходить нічого, — підсумував Жуйрук.

Побачивши, що інтерн повернувся в бік дверцят і вдає, що спить,

Жуйрук засміявся й додав газу, весело наспівуючи.

Сонце повернулося, і його проміння навскіс падало на автівку. Спостерігачеві, розташованому в адекватних умовах, машина могла видатися осяйною точкою на чорному тлі, адже Жуйрук застосовував принципи ультрамікроскопії.