Корабель рухався вздовж дамби, набираючи швидкість, щоб вийти з бухти. Він був по вінця набитий обладнанням і людьми для Ек-зопотамії так, що майже торкався дна, коли опинявся між двома хвилями. На його облавку Анна, Рошель і Анжель займали три незручні каюти. Комерційний директор Робер Гунан дю Песло подорожі уник: він мав прибути в Екзопотамію, коли будівництво залізниці буде завершено. Тим часом він отримував зарплату, не міняючи свого місця перебування.
Капітан кидався по нижній палубі, шукаючи рупор, щоб віддавати команди. Той ніяк не давався йому до рук. Якщо корабель, не отримавши нових команд, далі йтиме тим самим курсом, він розіб’ється об Дзиґу — риф, славетний своєю люттю. Капітан нарешті помітив, що прилад сховався за мотком каната, який саме ловив мить, коли чайка підлетить, щоб кинутися на неї. Капітан схопив рупор і важко затупотів уздовж коридору, піднявся сходами, що вели на палубу, а потім на капітанський місток. Вчасно: саме си-ґналізували про Дзиґу.
Великі пінисті хвилі бігли одна за одною. Корабель потроху посувався, проте в протилежному від курсу напрямку, що не сприяло збільшенню швидкості. Прохолодний вітер, просякнутий іхневмо-ном і йодом, кинувся до вушних лабіринтів стернового, створюючи м’який, як спів кулика, звук, близький до ре-дієз.
Екіпаж неквапливо перетравлював суп з ґалетами, які капітан отримував від уряду за спеціальними пільгами. Необачні риби билися головою об корпус корабля, глухі удари інтриґували деяких пасажирів, особливо тих, що подорожували морем вперше, як Дідіш і Олив. Олив була донькою Марена, а Дідіш — сином Карло. Марен і Карло були двома виконавчими працівниками, який найняла Компанія. У них були й інші діти, поки що заховані по закутках корабля, бо їм було що там розглядати — у кораблі і на них самих. Виконавчих працівників відправили в супроводі старшого бриґадира Арлана[29].Того ще покидька.
Форштевень підминав хвилі, як товкачик — пюре: торгове призначення судна не передбачало великої швидкості. Проте корабель все одно справляв враження на душі глядачів своєю елеґантністю: морська вода солона, а сіль усе очищує. Як їм і належить, чайки верещали без упину й гралися у квача навколо ґрот-щогли. Пізніше вони вишикувалися на четвертій реї — згори ліворуч, аби спостерігати за бакланом, що збирався здійснити пробний політ на спині.
У цей час Дідіш демонстрував Олив, як він ходить на руках. Таке видовище збентежило баклана: він хотів піднятися, але переплутав напрямок і з розмаху врізався у підлогу капітанського містка. Пролунав різкий шум. Біль примушував його мружитися, тож він заплющив очі. З дзьоба струменіла кров. Капітан обернувся і, знизавши плечима, дав йому свою брудну хусточку.
Олив бачила падіння баклана. Вона підбігла, щоб запитати, чи можна взяти його в руки. Дідіш усе ще ходив на голові. Він погукав Олив глянути на черговий трюк, але її вже не було поруч. Дідіш став на ноги й показово вилаявся: це було доволі грубо, але пропорційно. Після цього він пішов за Олив, але особливо не поспішав, бо жінки завжди все перебільшують. Через кожні два кроки він стукав об поруччя своєю брудною долонею, створюючи металевий резонанс зі звуком вібрації. Завдяки цьому йому спало на думку щось заспівати.
Капітан полюбляв, коли приходили його потурбувати на капітанському містку, тому що боявся скелі попереду, а ще тому, що розмовляти з капітаном на службі було суворо заборонено. Він усміхнувся Олив, оцінивши її стрункі ноги, пряме світле волосся, тісний светр і два молоді горбочки під ним, якими немовля Ісус обдарував дівчинку три місяці тому. Саме цієї миті корабель підходив до Дзиґи, і капітан підніс до рота рупор, щоб віддати накази. Йому хотілося справити враження на Олив і Дідіша, чиї маківки з’явилися над залізними сходами. Він став голосно кричати. Олив не розібрала ні слова, а в баклана й без цього страшенно боліла голова.
Капітан опустив свій рупор і з задоволеною усмішкою повернувся до дітей.
— Кого ви кличете, пане? — запитала Олив.
— Називай мене «капітан», — відповів капітан.
— Але кого ви кличете? — повторила Олив.
— Того, хто зазнав корабельної катастрофи, — пояснив капітан. — Є такий на Дзизі.
— А що таке Дзиґа, капітане? — запитав Дідіш.
— Це величезна скеля, — пояснив капітан.
— Він там завжди? — запитала Олив.
— Хто? — перепитав капітан.
— Той, хто зазнав корабельної катастрофи, — пояснив Дідіш.
— Звісно, — сказав капітан.
— Чому? — запитала Олив.
— Бо дурень, — сказав капітан. — А ще тому, що підбирати його було б надто небезпечно.
— Він кусається? — запитав Дідіш.
— Ні, — відповів капітан. — Він заразний.
— Що з ним?
— Невідомо, — сказав капітан.
Він знову підніс рупор до губ і так загорланив, що морські мушки попадали в радіусі кабельтова від судна.
Олив і Дідіш сперлися на поруччя капітанського містка. Вони спостерігали за величезними медузами, що швидко закручували вири навколо власної осі, в яких губилися необачні риби. Цей спосіб винайшли австралійські медузи, що наводили жах на все узбережжя.