— Професоре, — доповнив Жуйрук.
— Професоре, — повторив Амадіс.
— Або лікарю, — сказав Жуйрук. — На ваш вибір. Ви, я припускаю, педераст?
— Хіба не можна любити чоловіків і не бути педерастом? — запитав Амадіс. — Які ви всі зануди!
— Ви невихований грубіян, — сказав Жуйрук. — Яке щастя, що я не ваш підлеглий.
— Але ви мій підлеглий.
— Професоре, — сказав Жуйрук.
— Професоре, — повторив Амадіс.
— Ні, — заперечив Жуйрук.
— Що ні? — перепитав Амадіс. — Я кажу те, що ви мені кажете казати, а ви мені потому кажете не казати те, що я сказав.
— Ні, я не ваш підлеглий, — уточнив Жуйрук.
— Так.
— Так, професоре, — сказав Жуйрук, і Амадіс повторив за ним.
— У мене контракт, — повідомив Жуйрук. — Я не маю начальника. Ба більше, це я віддаю накази, коли йдеться про гігієну.
— Мене не попередили, лікарю, — сказав Амадіс, амадізуючись.
— От нарешті ви стали догідливим, — сказав професор.
Амадіс провів рукою по чолу. Ставало спекотно. Професор Жуйрук наблизився до автівки.
— Ідіть-но допоможіть мені, — скомандував він.
— Я не можу, професоре, — відповів Амадіс. — Археолог залишив мене тут стояти, як укопаний, я не можу розкопатися.
— Які дурниці, — сказав професор. — Це ж лише мовний зворот.
— Ви вважаєте? — занепокоєно запитав Амадіс.
— Пфу! — сказав професор, різко видихнувши Амадісові прямісінько в ніс.
Той злякався і став рятуватися втечею.
— От бачите! — закричав йому навздогін Жуйрук.
Амадіс повернувся з ознаками отруєння газом.
— Я можу якось вам допомогти, професоре? — запропонував він.
— О, а ви стали поступливішим, — зазначив Жуйрук. — Ловіть ось це.
Він кинув до рук Дюдю величезний ящик. Той його зловив, похитнувся і впустив собі на праву ногу. Наступної миті він правдоподібно зі-мітував професорові стильного фламандського фламінґо на одній нозі.
— Добре, — сказав Жуйрук, сідаючи за кермо. — А тепер спустіть цей ящик до готелю. Там і зустрінемося.
Він розворушив інтерна, що саме задрімав.
— Гей! Ви!.. уже приїхали!
— Ох!.. — блаженно зітхнув інтерн.
Наступної миті автомобіль спустився з дюни, наче смерч, і інтерн знову вткнувся у свою гидку серветку. Амадіс поглянув услід автівці, потім — на ящик і, кульгаючи, став прилаштовувати його собі на плечі. На жаль, спина в нього була кругла.
Дрібними кроками, відповідними до черевиків з гострими носаками, яким бежевий верх з драпу надавав гідного застарілого вигляду, Атанагор очолював караван. Його короткі коричнево-сірі штани лишали свободу руху його кістлявим колінам. Сорочка кольору хакі, вилиняла внаслідок неправильного поводження, випросталася з-за пояса. І щоб довершити образ — колоніальна каска, що лишилася висіти в наметі. Він її ніколи не носив. Атанагор думав про те, який нахаба цей Амадіс і що цей хлопчисько заслуговує на урок, і не на один, та й того було б замало. Він дивився на землю, як це притаманно археологам: не можна пропускати жодної дрібниці, адже знахідка часто є результатом випадку, що бродить собі звично біля самісіньких ніг, як про це свідчать письмена монаха Ортопомпа. Останній жив у десятому сторіччі в монастирі бороданів, де він був за старшого, бо єдиний володів мистецтвом каліграфії. Атанагор пригадував день, коли Сальє прийшов доповісти йому про присутність у їхньому краї пана Амадіса Дюдю. Слабкий відблиск надії тоді загорівся в його мозку (якщо це там відбувається) й підживлювався завдяки знахідці ресторану. Остання розмова з Амадісом повернула археолога в початковий стан затухання.
Тепер караван струсить трохи пилюку Екзопотамії. Ще одна зміна, можливо, з’являться приємні люди. Атанагорові було страшенно складно розмірковувати, адже в пустелі ця здатність швидко зникає. Тому його думки набували шаблонної форми виразу — слабкого світла надії, а здебільшого — відповідної простоти.