— Ні, це не вигадки. Самі знаєте. Тепер я це бачу, майже щодня я можу констатувати зміни. Кожного разу, коли я на неї дивлюся, вона трохи більше зіпсована, ніж раніше. Вона зношується. Я нічого не можу вдіяти. Ви теж.
— Отже, ви її більше не любите?
— Люблю, — сказав Анжель. — Я люблю її так само, як спочатку. Це мені робить боляче. А ще я маю трохи ненависті через те, що вона зношується.
Атанагор не відповідав.
— Я приїхав сюди працювати, — продовжив Анжель. — Думаю, я старатимуся. Я сподівався, що Анна поїде зі мною сам, а Рошель лишиться. Але більше нема на що сподіватися, цього не трапилося. Протягом усієї подорожі він був біля неї, проте я все ще його друг. А на початку, коли я казав, що вона вродлива, він сміявся.
Анжелеві слова розворушили минувшину всередині Атанагора. Думки тонкі, довгі, геть розплющені під нашаруванням пізніших подій; такі сплющені, що якщо дивитися в профіль, як тепер, то він не міг розрізнити ні їхньої форми, ні кольору. Атанагор відчував, як вони рухаються всередині, звивисті, мов рептилії. Він струснув головою, і рух припинився: перелякані спогади завмерли й зіщулилися.
Атанагор намагався підшукати слова для Анжеля, але не міг. Він силкувався відчайдушно. Вони йшли поруч, зелені трави лоскотали Атині ноги й ласкаво терлися об Анжелеві полотняні штани. Порожні мушлі жовтих равликів лопалися під їхніми ступнями хмаркою пилу під чистий легкий звук, ніби крапля води падала на кришталеве лезо у формі серця. Ну це вже зовсім вар’ятство.
З дюни, на яку вони піднялися, було видно ресторан Барріцоне. Великі вантажівки вишикувалися перед входом, наче під час війни. Більше нічого навколо не було видно: ні Атанагорового намету, ні розкопок, бо він спритно обрав для них розташування. Сонце було в зеніті, і на нього намагалися дивитись якомога менше через одну його неприємну властивість: воно нерівно розподіляло світло. Сонце було оточено осяйними шарами, де світлі ділянки чергувалися з темними, а там, де темні шари торкалися землі, завжди було похмуро й холодно. Анжеля не зачепила ця дивна властивість краю, тому таксист від початку пустелі прокладав шлях лише по світлих смугах. Проте тепер, побачивши з висоти дюни холодний нерухомий кордон темряви, він здригнувся. Натомість Атанагор до цього давно звик. Помітивши, що Анжелю не по собі й той з тривогою дивиться на цей розрив простору, Ата поплескав його по спині.
— Це тільки спочатку приголомшує, — сказав він, — потім звикнете.
Анжель подумав, що археологова ремарка стосується так само
Анни й Рошель.
— Не думаю, — відповів він.
Вони спустилися пологим схилом. Тепер було чутно вигуки людей, що почали розвантажувати вантажівки, і дзвінкі металеві удари рейок одна об одну. Навколо ресторану туди-сюди, наче комахи, метушилися силуети, серед яких за діловитим і поважним виглядом легко було впізнати Амадіса Дюдю.
Атанагор зітхнув.
— Не знаю, чому мене це все зацікавило, — сказав він. — Я вже старий.
— О, я не хотів би вам набридати своїми історіями... — сказав Анжель.
— Ви мені не набридаєте, — відказав Атанагор. — Мені боляче за вас. Бачите, а я думав, що вже застарий.
Він на мить зупинився, почухав голову й рушив далі.
— Це все через пустелю, — виснував він. — Вона, безсумнівно, консервує.
Він поклав руку на плече Анжелеві.
— Тут я вас покину, — сказав він. — Не хочу знову перетинатися з цим типом.
— Амадісом?..
— Так. Він.
Археолог затнувся, добираючи слова.
— Він мені щоразу мозок виїдає.
Він зашарівся й потиснув Анжелеві руку.
— Знаю, що не мав би так казати, але цей Дюдю справді нестерпний. До зустрічі. Якось побачимося у ресторані.
— До побачення, — сказав Анжель. — Я прийду подивитися на ваші розкопки.
Атанагор похитав головою.
— Ви побачите лише маленькі коробочки. Проте, чесно кажучи, це симпатична модель коробочок. Пора мені рятуватися. Приходьте, коли захочете.
— До побачення, — повторив Анжель.
Археолог повернув праворуч і зник у заглибленні поміж дюнами. Анжель почекав, поки його біла голова знову з’явиться на горизонті. Натомість з’явилася ціла постать Ати. Світлі смужки його шкарпеток над черевиками нагадували білі відмітини на ногах коня. Ще мить — і він пірнув за пагорб жовтого піску, лишивши по собі вервечку слідів, пряму, як павутинка.
Анжель знову поглянув у бік білого ресторану з яскравими квітами, що подекуди прикрашали фасад, і став наздоганяти своїх товаришів. Біля гігантських вантажівок зіщулилося чорно-жовте таксі, таке ж непоказне, як тачанка старої моделі поруч з «динамічною», розробленою дуже відомим у вузьких колах винахідником.
Неподалік тріпотіла яскраво-зелена сукня Рошель, роздмухана вітром, що здіймався, а сонце, попри нерівності ґрунту, вимальовувало її дуже красиву тінь.
— Запевняю вас, що це правда, — повторив Мартен Сальє.
Його кругловиде рожеве обличчя сяяло від збудження, а маленькі сині чубчики іскрилися на кінці кожної волосини.
— Я вам не вірю, Сальє, — відповів археолог. — Я міг би повірити в що завгодно, але не в це. І ще в купу нісенітниць, чесно кажучи.
— От халепа! — скрикнув Сальє.