Отож, наглядаючи за випадком під ногами, поглинутий думками про монаха Ортопомпа й майбутні зміни, Атанагор помітив фраґмент каменя, наполовину засипаного піском. Та половина, що на поверхні, віщувала продовження, у чому археолог переконався, ставши на коліна й спробувавши відкопати камінь, але кінця-краю йому було не видно. Тоді він струснув гладенький ґраніт ударом молотка й тієї ж миті приклав вухо до зігрітої сонцем поверхні, на яку середній промінь падав трохи раніше саме в цьому місці. Він почув, як звук розходиться й завмирає у віддалених продовженнях каменя, і зрозумів, що знайшов не абищо. Він позначив місце щодо розташування каравану, аби бути певним, що зможе потім його відшукати, і старанно покрив піском видимий бік знайденої пам’ятки. Він ледь устиг закінчити, коли перша набита ящиками вантажівка пройшла перед ним. За нею їхала друга — теж поки що лише з вантажем та обладнанням. Це були величезні вантажівки, кількадесят археологічних молотків завдовжки, і вони радісно пихкали. Рейки й інструменти дзеленчали поміж брезентовими бічними бортами, а позаду червона ганчірка танцювала перед очима в археолога. Трохи далі посувалася третя вантажівка з людьми й баґажем. Останнім їхало жовто-чорне таксі, опущений прапорець якого знеохочував необачних пішоходів. Атанагор помітив у таксі гарненьку дівчину й помахав їй рукою. Проїхавши трохи далі, таксі зупинилося, ніби очікуючи. Ата поспішив до автівки.
Анжель, що сидів поруч з водієм, вийшов з авто й підійшов до Атанагора.
— Ви на нас чекаєте? — запитав він.
— Я йшов вам назустріч, — відповів Атанагор. — Добре доїхали?
— Стерпно, — сказав Анжель, — за винятком тієї миті, коли капітан спробував продовжити свій курс по суші.
— Цілковито вам вірю, — відгукнувся Атанагор.
— Ви пан Дюдю?
— У жодному разі! Я б не погодився бути паном Дюдю навіть за всі екзопотамські горщики Брітіш мьюзіума.
— Перепрошую, — сказав Анжель. — Я не міг знати.
— Нічого страшного, — відповів Атанагор. — Я археолог. Працюю тут.
— Дуже приємно, — сказав Анжель. — А я інженер. Мене звуть Анжель. А всередині Анна й Рошель.
Він вказав на таксі.
— Тут ще є я, — пробурчав водій.
— Звісно, — виправився Анжель. — Ми вас не забудемо.
— Мені вас шкода, — сказав Атанагор.
— Чому? — запитав Анжель.
— Думаю, вам не сподобається Амадіс Дюдю.
— Неприємно, звісно, — промимрив Анжель.
У таксі Анна й Рошель цілувалися. Анжель це знав і через те був не в гуморі.
— Хочете пройтися зі мною? — запропонував Атанагор. — Я вам усе поясню.
— Чому б і ні, — погодився Анжель.
— Ну то я поїхав? — запитав водій.
— Їдьте собі.
Анжель мимоволі подивився у заднє скло таксі, коли те від’їжджало. По профілю Анни було зрозуміло, що йому байдуже до решти світу. Анжель похнюпився.
Атанагор здивовано дивився на нього. На обличчі в Анжеля проглядалися сліди поганого сну й постійних страждань, а його струнка спина трохи зіщулилася.
— Дивно, — сказав Атанагор. — Адже ви красивий хлопець.
— А їй подобається Анна, — сказав Анжель.
— Він гладкий, — зазначив Атанагор.
— Це мій друг, — сказав Анжель.
— Так...
Атанагор взяв Анжеля під руку.
— Нарветеся на прочуханку.
— Від кого? — запитав Анжель.
— Від цього нещастячка Дюдю. Під приводом, що ви спізнилися.
— Ох, мені це байдуже, — сказав Анжель. — Ви ведете розкопки?
— Наразі я лишив інших працювати, — пояснив Атанагор. — Я точно напав на слід чогось надзвичайного. Я це відчуваю. Тому хай собі копають. Мій фактотум Сальє усім опікується. А решту часу я йому даю письмові завдання, інакше він дістає Дюпона. Дюпон — це мій кухар. Я вам це все розповідаю, щоб ви були в курсі справ. Так трапилося, загадково і неприємно, що Мартен любить Дюпона, а Дюдю запав на Дюпона.
— Хто такий Мартен?
— Мартен Сальє, мій фактотум.
— І що Дюпон?
— А йому начхати. Він, звісно, любить Мартена, але сам ще та шльондра. Перепрошую... У моєму віці не слід вживати такі вислови, але сьогодні я почуваюся молодим. От що я можу вдіяти з цими трьома свинтусами?
— Нічогісінько, — сказав Анжель.
— От я нічого й не роблю.
— А де ми житимемо? — запитав Анжель.
— Тут є готель. Ви не хвилюйтеся.
— Через що?
— Через Анну.
— О, та тут нема через що перейматися. Рошель більше подобається Анна, ніж я. Це видно.
— Як це видно? Це видно не більше, ніж інші речі. Вона з ним цілується, і це все.
— Ні, це не все, — заперечив Анжель. — Вона цілує його, потім він цілує її. Скрізь, де він її торкався, її шкіра вже не така, як до цього. Спершу не віриться, бо вона має так само свіжий вигляд після Ан-них обіймів, і її вуста так само пухкі й червоні, а волосся блискуче. Але вона зношується. Кожен поцілунок, що вона отримує, її трішки зношує. Її груди стануть менш пружними, шкіра менш гладенькою і шовковистою, очі менш світлими, а хода важчою. З кожним наступним днем це вже не та Рошель. Я знаю. Інші її бачать і вірять, що це вона. Я теж спершу вірив і не помічав цього.
— Ото ви понавигадували собі! — здивувався Атанагор.