— Сподіваюся, що так і є, — відгукнувся абат. — Відлюдник не має права покидати місце свого відлюдництва, хіба маючи спеціальне звільнення, яке видає уповноважений реґіональний інспектор.
Абат поклонився.
— Це я власною персоною, — сказав він. — Раз, два, три, чотири — мене грамоти учили...
— І читати, і писати, і на конику скакати, — доповнила Бронза, пригадавши катехізис.
— Дякую, — сказав абат. — Тож я зупинився на тому, що Клод Леон має бути десь поблизу. Хочете відвідати його разом зі мною?
— Треба спершу щось перехопити, — сказав Атанагор. — Бронзо, ти нічого не їла. Це нерозумно.
— Я б з’їла сандвіч, — сказала Бронза.
— Абате, чи не хотіли б ви випити «Куантро»[34]?
— «Куантро», може, й те, — промовив абат. — Моя релігія забороняє пити. Якщо ви не проти, я випишу собі звільнення.
— Та на здоров’я, — відказав Атанагор. — Я сходжу за Дюпоном. Вам потрібні папір і ручка?
— У мене є надруковані бланки, — сказав абат. — Цілий блокнот з відривними аркушами. Так я знаю, який у мене рахунок.
Атанагор вийшов і повернув ліворуч. Дюпонова кухня була поруч. Археолог відчинив двері без стуку й зачеркав запальничку. В миготливому світлі він розгледів Дюпонове ліжко й Сальє, що спав на ньому. На його щоках було видно дві висохлі борозни, а ридання, як то кажуть, усе ще розривали йому груди. Атанагор нахилився над ним.
— Де Дюпон? — запитав археолог.
Сальє прокинувся і відразу став ридати. Він невиразно розчув крізь сон Атине запитання.
— Він пішов, — сказав Мартен. — Його тут не було.
— Он воно що, — сказав археолог. — І ви не знаєте, куди він пішов?
— З цією хвойдою Амадісом, які тут можуть бути сумніви, — ридав Сальє. — Він мені за це заплатить.
— Припиніть, Сальє, — суворо сказав Атанагор. — Урешті-решт, ви з Дюпоном не одружені...
— Одружені, — сухо констатував Сальє.
Він більше не плакав.
— Приїхавши сюди, ми разом розбили горщика, як у «Соборі Паризької Богоматері». Вийшло одинадцять черепків. Тобто бути нам одруженими ще шість років.
— Перш за все дарма ви читаєте «Собор Паризької Богоматері», бо це ще та старожитність. А по-друге, ви одружені, якщо вам так хочеться. Крім того, я вже наслухався донесхочу ваших скарг. Перепишете мені лівою першу главу цієї книжки з правого боку на лівий. А тепер кажіть, де «Куантро»?
— В буфеті, — сказав Сальє, заспокоївшись.
— А тепер спіть, — дав команду Атанагор.
Він підійшов до ліжка, заправив Мартенові ковдру і погладив його по волоссю.
— Він, мабуть, просто пішов на закупи.
Сальє схлипнув і нічого не відповів. Здавалося, він трохи заспокоївся.
Археолог відкрив буфет й легко знайшов пляшку «Куантро» поруч з банкою коників у томаті. Він узяв три маленькі келихи витонченої форми, нещодавно знайдені під час вдалих розкопок. Археолог припускав, що кілька тисячоліть тому вони слугували королеві Нефурпітон як ванночки для заспокійливих масок для очей. Він поставив усе на тацю. Потім приготував величезний сандвіч для Бронзи й, поклавши його до решти пригощань, повернувся в намет, несучи тацю.
Абат сидів на ліжку поруч з Бронзою: розщебнувши її блузку, він уважно дивився всередину.
— Ця молода жінка надзвичайно цікава, — сказав він, побачивши Атанагора.
— Справді? — відгукнувся Атанагор. — І чим саме?
— Боже мій, — відповів абат, — так просто і не поясниш, чим саме. Усім разом, мабуть. Але й окремі складові частини, безумовно, теж.
— Ви вже виписали собі звільнення за цей огляд? — запитав Ата.
— На це в мене постійна картка, — відповів абат. — Для моєї професії це потрібно.
Анітрохи не ніяковіючи, Бронза реготала. Вона навіть не защеб-нула своєї сорочки. Атанагор теж не втримався від усмішки. Він поставив тацю на стіл і простягнув сандвіч Бронзі.
— Які крихітні келишки!.. — вигукнув абат. — Навіть шкода витрачати аркушик з мого блокнота заради цього. Tanquam adeo uctuat nec mergitur.[35]
— Et cum spiritu tuo[36], — відгукнулася Бронза.
— Смикни за мотузочку, схопи стовбур, — хором завершили Ата-нагор і абат.
— Власним ім’ям клянуся! — вигукнув церковник. — Це справжня насолода зустріти таких релігійних людей, як ви.
— Наша професія, — пояснив Атанагор, — потребує певних знань. Хоча ми радше невіруючі.
— Ви мене заспокоїли, — сказав Малжан. — Я вже починав відчувати стан завищеного гріха. Минулося. Погляньмо, чи цей «Куан-тро» хапає з першої краплі.
Атанагор відкоркував пляшку й наповнив келихи. Абат піднявся і взяв один. Він подивився, понюхав і випив.
— Гм, — сказав він.
Ще раз простягнув свого келиха.
— Як воно вам? — запитав Атанагор, наливаючи абатові нову порцію.
Абат випив і її й замислився.
— Гидко, — заявив він, — і смердить нафтою.
— У такому разі я переплутав пляшки, — сказав Атанагор. — Там були дві однакові.
— Не вибачайтеся, — відгукнувся абат. — Напій таки цілком стерпний.
— Це якісна нафта, — запевнив археолог.
— Дозволите мені вийти поблювати? — запитав Малжан.
— Прошу... Піду принесу іншу пляшку.
— Покваптеся, — попросив абат. — Найгірше те, що ця гидота мусить знову пройти через мого рота. Та нічого, я заплющу очі.