Вона усміхнулася замість відповіді. У неї були чорні очі й волосся, а шкіра цікавого темно-вохристого відтінку. Майже бузкові, гострі соски вивищувалися над двома пружними блискучими півкулями.
— Справу зроблено, — сказала вона. — Усе ж таки ми її відшукали.
— Тепер ви зможете кудись піти втрьох, — сказав Атанагор, пестячи її голу гарячу спину.
— Не може бути й мови, — відповів той, що стояв праворуч.
— Чому, Бертілю? — запитав Атанагор. — Може, твій брат хотів би розвіятися.
— Ні, — відповів Бріс. — Краще ми ще пориємо.
— Ви більше нічого не знайшли? — запитав Сальє.
— Там, у кутку, — відповіла Бронза. — Горщики, лампи й пернуклет.
— Пізніше поглянемо, — сказав Атанагор. — Ходімо вдвох? — додав він, звертаючись до Бронзи.
— Гаразд, цього разу з задоволенням, — відповіла вона.
— Дарма твої брати не йдуть. Їм би не завадило провітритися.
— Тут теж повітря вистачає, — відповів Бертіль. — Нам цікаво дізнатися, що там далі.
Його рука нишпорила по машині, шукаючи контактор. Він натиснув чорну кнопку. Машина стиха забурчала, спершу невпевнено, а потім утвердилася, набралася сили, і її ноти стали високими й пронизливими.
— Тільки не надривайтеся, — вигукнув Атанагор, перекрикуючи шум.
Зуби знову взялися вигризати з землі важкий пил, який відразу всмоктували абсорбенти.
Бріс і Бертіль кивали головами, усміхаючись.
— Все гаразд, — сказав Бріс.
— До зустрічі, — кинув на прощання археолог.
Він розвернувся й рушив геть. Бронза взяла Атанагора під руку й пішла з ним. Хода в неї була легка і пружна. Від електричних ламп її помаранчева шкіра блищала. За ними йшов Мартен Сальє, схвильований, незважаючи на свої схильності, вигинами стегон молодої жінки.
Мовчки вони дійшли до круглого майданчика, куди сходилися всі ґалереї. Бронза відпустила Атанагорову руку й підійшла до вирубаної в стіні ніші, звідки дістала свій одяг. Вона зняла свою коротку робочу спідничку й одягнула шовкову блузку й білі шорти. Атанагор і Мартен відвернулися: перший з поваги, а другий, аби навіть по-думки не зрадити Дюпонові, адже під спідничкою у Бронзи нічого не було. Та їй нічого й не було потрібно.
Щойно жінка була готова, усі швидко рушили у зворотному напрямку до вхідного колодязя. Мартен став підніматися першим, Атанагор замикав процесію.
Вибравшись на поверхню, Бронза потягнулася. Крізь тонкий шовк проглядалися темніші ділянки її торса, тож Атанагор попрохав Мартена спрямувати деінде промінь електричного ліхтаря.
— Гарна погода... — промуркотіла вона. — Назовні так спокійно.
Було чутно віддалені металічні удари, що резонували довгою луною поміж дюн.
— Що це? — запитала жінка.
— Дещо свіженьке, — відповів Атанагор. — Понаїхала купа нового народу. Вони зводитимуть залізницю.
Вони підійшли до намету.
— І які вони? — запитала Бронза.
— Серед них двоє чоловіків, — розповідав археолог. — Двоє чоловіків і жінка, а ще робітники з дітьми й Амадіс Дюдю.
— І який він?
— Брудний педераст, — відказав Атанагор.
Він затнувся, збагнувши, що забув про присутність Мартена. Проте той їх уже покинув, поспішаючи до Дюпона на кухню. Атанагор полегшено зітхнув.
— Розумієш, я не хотів би образити Мартена, — пояснив він.
— А інші двоє чоловіків?
— Один дуже хороший, — відповів Атанагор. — Другого любить та жінка. Але перший любить цю жінку. Його звуть Анжель. Він красивий.
— Він красивий... — повільно повторила Бронза.
— Так, — відповів археолог. — Натомість Амадіс...
Він здригнувся.
— Ходімо чогось вип’ємо. Інакше змерзнеш.
— Мені не холодно. — пробелькотіла Бронза. — Анжель. таке дивне ім’я.
— Так, — погодився археолог. — У них у всіх дивні імена.
На столі лампа сяяла з усієї сили свого світла; вхід до намету гостинно й затишно було трохи відкрито.
— Проходь, — сказав він Бронзі, підштовхуючи її вперед.
Бронза зайшла.
— Добрий день, — сказав абат, устаючи з-за столу, побачивши жінку.
— Скільки гарматних ядер потрібно, щоб зруйнувати місто Ліон? — продовжив абат, звертаючись до археологової духмяної краватки. Той слідом за Бронзою зайшов до намету.
— Одинадцять! — відповів Атанагор.
— От халепа, це занадто. Скажіть, що три.
— Три, — повторив Атанагор.
Абат схопив свою вервицю й тричі щось проказав скоромовкою. Після цього він випустив вервицю з рук. Бронза вмостилася на Ати-ному ліжку, поки той здивовано дивився на кюре.
— Що ви робите в моєму наметі?
— Я щойно приїхав, — пояснив абат. — Ви граєте в нісенітниці?
— О, шикарно! — вигукнула Бронза, плескаючи в долоні. — Ми гратимемо в нісенітниці!
— Я не мав би до вас говорити, — сказав абат, — адже ви істота непристойна, але у вас до дідька гарні груди.
— Дякую, — відповіла Бронза, — я знаю.
— Я шукаю Клода Леона, — сказав абат. — Він відлюдник. Він мав приїхати сюди десь п’ятнадцять днів тому. Я реґіональний інспектор. Зараз покажу вам посвідчення. У цьому краї чимало відлюдників, але доволі далеко звідси. Натомість Клод Леон має бути зовсім поруч.
— Я його не бачив, — сказав Атанагор.