Осінь в Пекіні полностью

— Шістнадцять, — повідомив Анжель.

— Це занадто, — сказав Малжан. — Трьох було б досить. Ну хай буде чотири.

Він дістав з кишені свою вервицю.

— Мені треба розкриватися за моє запізнення, — сказав він. — Перепрошую. Я вас наздожену.

Анжель зайшов перший. У медпункті були лише інтерн, що лежав, витягнувшись на операційному столі, і лікар Жуйрук у білому халаті хірурга-ветеринара, що саме стерилізував скальпель над блакитним полум’ям спиртівки перед тим, як занурити його в пляшку з азотною кислотою. На електроконфорці стояла квадратна нікельована ванночка, до половини наповнена водою, в якій кип’ятилися блискучі інструменти. Над скляною колбою з червоною рідиною клубочи-лася невгамовна пара. Інтерн лежав з заплющеними очима зовсім голий і тремтів. Його було прив’язано до столу міцними ременями, що глибоко врізалися в його тіло, ослаблене ледарством й поганими звичками. Він мовчав, а професор Жуйрук насвистував пасаж з «Black, Brown and Beige»[49] — весь час той самий, бо не міг пригадати решту пісні. Почувши Анжелеві кроки, він обернувся. Цієї ж миті у дверях з’явилися також Атанагор і абат Малжан.

— Добрий день, лікарю, — сказав Анжель.

— Привіт! — відгукнувся Жуйрук. — Усе в нормі?

— В нормі.

Професор привітав археолога й абата.

— Ми можемо вам якось допомогти? — запитав Анжель.

— Ні, — відповів професор, — я вже закінчую.

— Він спить?

— Скажете таке... — відказав Жуйрук. — Присипляти через таку дрібницю, як у нього.

Він виглядав схвильовано й крадькома позирав позад себе.

— Я його анестезував ударом стільця по голові, — пояснив він. — Ви часом не зустрічали дорогою інспектора поліції?

— Ні, професоре, ми нікого не зустріли, — відповів Атанагор.

— Вони мають прийти мене арештовувати, — сказав Жуйрук. — Я перевищив ліміт.

— Це вас турбує? — запитав абат.

— Ні, — сказав Жуйрук. — Але я ненавиджу інспекторів. От відріжу руку цьому імбецилу й забираюся звідси.

— З ним щось серйозне? — запитав Анжель.

— Самі погляньте.

Анжель і абат підійшли до столу. Атанагор тримався на кілька кроків позаду. Інтернова рука становила потворне видовище. Готуючись до операції, професор витягнув її вздовж тіла пацієнта. Посеред долоні зяяла яскраво-зелена рана: з центру до обпечених, пошматованих країв безупинно текла рясна піна. Рідина стікала між пальцями інтерна, забруднюючи товсту пелюшку, на якій лежало його тіло, дрібно здригаючись. Час від часу на поверхні рани з’являлася велика булька, лопалася, кроплячи пацієнтове тіло довкола руки міріадами маленьких нерівних бризок.

Перший знуджено відвернувся Малжан. Анжель дивився на кволе інтернове тіло, його сіру шкіру, ослаблі м’язи й кілька жалюгідних чорних волосинок на грудях. Він зауважив кістляві коліна, не зовсім прямі ноги, брудні ступні й стиснув кулаки. Потім повернувся до Атанагора, а той поклав йому руку на плече.

— Він не був таким, коли приїхав. — пробелькотів Анжель. — Невже пустеля на всіх так діє?

— Ні, — відповів Атанагор. — Не мучте себе, друже мій. В операціях мало приємного.

Абат Малжан підійшов до одного з вікон довгої кімнати й визирнув назовні.

— Мені здається, за тілом Барріцоне прийшли, — сказав він.

Карло й Марен прямували до готелю, несучи щось на зразок нош.

Професор Жуйрук зробив кілька кроків і теж зиркнув у вікно.

— Так, там два технічні виконавці, — сказав він. — А я вже було подумав, що це інспектори.

— Думаю, вони впораються без сторонньої допомоги, — зазначив Анжель.

— Безумовно, — запевнив Малжан. — Краще навідати відлюдника. Власне, професоре, ми прийшли, щоб узяти вас з собою.

— Процедура не займе багато часу, — сказав Жуйрук. — Інструменти вже готові. Але я з вами все одно не піду. От закінчу, і шукай вітра в полі.

Він засукав рукави.

— Зараз я відріжу йому руку. Якщо вам неприємно, не дивіться. Це необхідно. Проте, думаю, він все одно здохне. Зважаючи на його жалюгідний стан.

— То нічого не можна зробити? — запитав Анжель.

— Нічого, — виніс вирок професор.

Анжель відвернувся; абат і археолог наслідували його приклад. Професор перелив червону рідину з колби в пласку ємність, що нагадувала кристалізатор, і взяв скальпель. Троє присутніх почули, як лезо зі скреготом увігналося у кістки зап’ястя: усе було скінчено. Інтерн більше не рухався. Професор промокнув кров ватним тампоном, змоченим в ефірі, потів узяв інтернову руку й опустив її закривавлений кінець у розчин кристалізатора. Рідина відразу зімкнулася над культею, утворивши щось на зразок скоринки.

— Що ви робите? — запитав Малжан, крадькома оглядаючись.

— Це віск з протоки, — відповів Жуйрук.

Двома нікельованими пінцетами він обережно взяв відрізану руку й поклав її на скляну тарілку, потім змочив азотною кислотою. Піднявся рудий димок, їдкі пари якого змусили професора закашлятися.