— Я закінчив, — повідомив він. — Тепер час відв’язати його й привести до тями.
Анжель став розв’язувати ремені, що тримали інтернові ноги, а абат став звільняти його шию. Інтерн усе ще не рухався.
— Він, вірогідно, мертвий, — сказав Жуйрук.
— Як це можливо? — запитав археолог.
— Анестезія... Мабуть, надто сильно його вдарив, — засміявся професор. — Жартую. Погляньте на нього.
Раптом інтернові повіки піднялися, наче дві жорсткі віконниці, і він підвівся й сів.
— Чому я голий? — запитав він.
— Звідки я маю знати. — відповів Жуйрук, розщібаючи халат. — Я завжди підозрював, що ви схильні до ексгібіціонізму.
— Вам що, боляче стане, якщо ви перестанете говорити мені різну гидоту? — розлючено кинув інтерн.
Він подивився на свою культю.
— Ви це називаєте чистою роботою? — запитав він.
— Знову за рибу гроші! — відгукнувся Жуйрук. — От і робили б це самі.
— Наступного разу так і зроблю, — запевнив інтерн. — Де мій одяг?
— Я його спалив. — відповів Жуйрук. — Він того не вартий, лише заразу розноситиме.
— То що мені тепер так голому й бути? — запитав інтерн. — От же дідько!
— Досить! Ви мені набридли, кінець кінцем.
— Не сваріться! — закликав Атанагор. — Я певен, що знайдеться інший одяг.
— Гей ви, старигане, — гукнув інтерн, — дайте-но руку.
— Досить! — урвав його Жуйрук. — Замовкнете ви нарешті чи ні?
— Що на вас найшло? — запитав абат. — Раз, два, три, чотири, п’ять.
— Дудки! — закричав інтерн. — У мене мозок закипає від ваших дурниць. У труні я вас бачив!
— Це неправильна відповідь, — сказав Малжан. — Треба відповідати: «П’ятеро пташат летить!»
— Нема чого до нього говорити, — резюмував Жуйрук. — Він дикун і невіглас.
— Усе краще, ніж вбивця. — відказав інтерн.
— Зовсім ні, — сказав Жуйрук. — Зараз я зроблю вам укол.
Він підійшов до операційного столу й прудко зав’язав ремені на своєму однорукому пацієнтові, що не наважувався оборонятися через страх пошкодити свою нову, щойно залиту воском культю.
— Не давайте йому нічого зі мною робити, — благав інтерн. — Він мене зараз вколошкає. Він ще той старий негідник.
— Заспокойтеся, — порадив Анжель. — Ми нічого не маємо проти вас. Дайте вас підлікувати.
— Щоб мене лікував цей старий вбивця? — обурився інтерн. — Він що, мені недостатньо крові попсував з тим стільцем? І хто з кого тепер знущається?
— Я, — відказав Жуйрук.
Він швидко ввігнав голку інтернові в щоку; той видав різкий крик, тіло його обм’якло й перестало рухатися.
— Ну от, — сказав Жуйрук. — Тепер пора змотувати вудочки.
— Він поспить і заспокоїться? — запитав абат.
— На це в нього попереду вічність! — відповів Жуйрук. — Це був карпатський ціанід.
— Активний різновид? — перепитав археолог.
— Саме так, — підтвердив професор.
Анжель дивився, не розуміючи.
— Що?.. — пробелькотів він. — То інтерн мертвий?
Атанагор потягнув його до дверей. Абат Малжан поспішив за ними. Професор Жуйрук знімав халат. Він нахилився над інтерном і тикнув його пальцем в око. Тіло лишалося нерухомим.
— Ніхто б тут нічого не зміг вдіяти, — підсумував професор. — Погляньте.
Анжель повернувся. Інтернів біцепс на руці, де була культя, розтріскався й розверзся. Шкіра навколо розриву набрякла зеленавими валиками, а з похмурих надр зяючої рани підіймалися вихором мільйони маленьких бульбашок.
— Прощавайте, діти мої, — сказав Жуйрук. — Шкода, що так склалося. Я не очікував такого повороту подій. Власне, якби Дюдю справді зник, як ми сподівалися, нічого б цього не трапилося, і інтерн з Барріцоне досі були б живі. Але час назад не повернеш. Надто непоправно, та й, зрештою...
Він подивився на годинник.
— І, зрештою, я надто старий.
— До побачення, лікарю, — сказав Атанагор.
Професор Жуйрук сумно усміхнувся.
— До побачення, — сказав Анжель.
— Не хвилюйтеся, — сказав абат. — Інспектори здебільшого розтелепи. Хочете місце відлюдника?
— Ні, — відповів Жуйрук. — Я втомився. Хай буде так, як є. До побачення, Анжелю. Не клейте дурня. Я вам залишу мої жовті сорочки.
— Обіцяю їх носити, — відгукнувся Анжель.
Вони повернулися до кімнати й потисли руку професорові Жуйру-ку. Потім, абат Малжан попереду, вони стали спускатися скрипучими сходами. Анжель йшов третім. Він востаннє обернувся. Професор помахав на прощання рукою. Кутики його руб виказували хвилювання.
Атанагор йшов посередині. Руку він тримав на плечі в Анжеля, що крокував ліворуч, праворуч археолога взяв під руку абат. Вони прямували до Атанагорового табору, щоб забрати з собою Бронзу й навідати Клода Леона.
Спершу ніхто не розмовляв, але абат Малжан не міг довго витри -мати мовчанки.
— Не збагну, чому професор Жуйрук відмовився від місця відлюдника, — сказав він.
— Думаю, з нього було досить, — припустив Атанагор. — Усе життя лікувати людей і отак закінчити...
— Але з усіма лікарями трапляється. — сказав абат.
— Але не всіх арештовують, — відказав Атанагор. — Вони здебільшого приховують результати. Натомість професор Жуйрук ніколи не хотів удаватися до трюкацтва.
— Але як вони приховують результати? — запитав абат.
— Перед тим, як пацієнт має померти, вони передають його своєму молодшому побратимові. І так далі.