— Щось у цьому логічному ланцюзі від мене вислизає. Якщо хворий помирає, завжди має бути лікар, який має за це розплатитися?
— Доволі часто в таких випадках хворий одужує.
— В якому випадку? — запитав абат. — Перепрошую, я щось вас не зовсім розумію.
— У випадку, коли старий лікар передає пацієнта своєму молодшому побратимові, — повторив Атанагор.
— Але лікар Жуйрук не був старим лікарем... — зауважив Анжель.
— Років сорока, сорока п’яти. — припустив абат.
— Так, десь так, — погодився Атанагор. — Йому не пощастило.
— Ох, — сказав абат, — у світі кожного дня люди вбивають людей. Я не розумію, чому він відмовився від місця відлюдника. Релігію для того й вигадали, аби прилаштовувати злочинців. У чому ж річ?
— Ви правильно зробили, що йому запропонували, — зауважив археолог, — але він надто чесний, щоб прийняти таку пропозицію.
— От голова дубова, — дивувався абат. — Ніхто не просив його бути чесним. Що він тепер робитиме?
— Хто його знає. — промимрив Атанагор.
— Він поїде звідси, — сказав Анжель. — Він не хоче, щоб його арештували. Втече звідси й заб’ється в якусь брудну діру.
— Поговорімо про щось інше, — запропонував археолог.
— Слушна думка, — схвалив абат Малжан.
Анжель нічого не сказав. Усі троє ішли далі мовчки. Час від часу вони наступали на равликів, тоді жовтий пісок здіймався в повітря. Їхні тіні слідували за ними, вертикальні й крихітні. Їх можна було помітити, розставивши ноги. За дивним збігом обставин тінь абата була на місці тіні археолога.
Луїза: — Так.
Професор Жуйрук кинув ортоскопічний погляд навколо. Здавалося, усе в порядку. Інтернове тіло на операційному столі продовжувало лопатися й сходило бульбашками — єдина річ, яку лишалося прибрати. В кутку стояв великий оцинкований бак. Жуйрук підкотив до нього операційний стіл, скальпелем розсік ремені й перекинув тіло в резервуар. Він повернувся до етажерки з бутлями й пляшками, узяв дві й вилив їхній вміст на труп, що розкладався. Потім відчинив вікно й пішов геть.
Опинившись у своїй кімнаті, він поміняв сорочку, причесався перед дзеркалом, перевірив, як там борідка, і начистив черевики. Він відчинив шафу, намацав стос жовтих сорочок, обережно його взяв і переніс до Анжелевої кімнати. Потім, не повертаючись, не обертаючись, одне слово, без хвилювання, він спустився сходами вниз. І вийшов через чорний вхід. Там на нього чекала його автівка.
Анна працював у своїй кімнаті, а директор Дюдю диктував Рошель листи. Почувши гуркіт мотора, усі троє підскочили й виглянули з вікон. Проте джерело шуму було з іншого боку. Заінтриґовані, вони спустилися. Проте Анна відразу піднявся назад, боячись, що Амадіс докорятиме йому за те, що він покинув роботу в робочий час. Перед тим, як назавжди поїхати геть, професор Жуйрук зробив коло. Через гуркіт шестерень він не зміг розчути, що йому кричав Амадіс. Тому обмежився помахом руки й на максимальній швидкості подолав першу дюну. Спритні колеса танцювали на піску, розкидаючи в усі боки фонтани пилу. Проти світла вони здавалися ґраційними піщаними веселками, і професор Жуйрук з насолодою всотував усю цю поліхромію.
На верхів’ї дюни він ледве уник зіткнення зі спітнілим велосипедистом, одягнутим у формену бавовняну куртку тютюнового кольору й важкі, підбиті цвяхами черевики, над халявами яких виглядали шкарпетки з сірої вовни. Ансамбль велосипедиста доповнював кашкет. Це був інспектор, уповноважений арештувати Жуйрука.
Порівнявшись з велосипедистом, Жуйрук привітав його дружнім жестом, потім скотився схилом униз.
Він дивився на довколишній пейзаж, ніби спеціально створений для випробування авіамоделей, і, здавалося, відчув у руках несамовите тремтіння «Пінґа-903» тієї миті, коли той виривався з його обіймів на єдиний у своїй кар’єрі успішний політ.
«Пінґ» зруйновано, Барріцоне й інтерн тепер саме розкладаються, а він, Жуйрук, тікав з-під носа в інспектора, що прибув його арештувати, тому що в його маленькому записничку в правій колонці було на одне ім’я більше або ж у лівій колонці одного імені не вистачало.
Він намагався об’їжджати пучки блискучої трави, аби не руйнувати гармонію чистих кривих ліній пустелі — без тіней, адже сонце тут вічно стояло вертикально, хоча й ледь гріло, мляве й м’яке. Навіть на цій швидкості вітру майже не відчувалося, і, за винятком шуму мотора, він їхав у цілковитій тиші. Підйом, спуск. Йому подобалося форсувати дюни навскоси. Капризно наближалася чорна зона: то різко, то повільно й непомітно, залежно від напрямку, який професор задавав своєму пересувному механізмові. Він на хвильку заплющив очі. Ось уже майже вона. Останньої миті він повернув кермо на чверть оберту й віддалився від чорної зони по великій кривій, синусоїда якої точно повторювала вигин його думки.