Олесик, здавалося, нісся додому в чарівних санях. Швидко біг, місяць сміявся до нього. Сніг уже не був колючий, а видзвонював свою зимову пісню. От і його хатина, його матуся, котра так його чекає, і Олесь для неї несе радісну звістку і коляду. Хлопчик сильно потряс чарівною зіркою, яка заграла по-особливому, найсвятковіше, і заспівав для мами, для татка, який серцем чув синову коляду:
Літо було в розпалі. Цвіла кукурудза, буяла мітличина і вже відцвітала картопля. Ще не зовсім дозрілі яблука висіли на деревах, вигріваючи свої червоні боки.
Всю цю красу спотворювали довгі глибокі рови, якими було порито все подвір’я. Софійка чула, як мама крадькома обмовилась, що то шукають у них криївку. Дівчинка була ще надто малою, але дитяча свідомість застерігала, що з цими людьми у зеленому одязі, котрі розмовляють іншою говіркою, треба бути дуже обережною і чемною. Краще їм не потрапляти на очі...
Одного ранку, сидячи на бамбетлі, який стояв просто перед вікном, дівчинка побачила, як на вцілілий клаптик зеленої трави солдати розстеляють плащ-накидку і на ній складають великі блискучі кавалки цукру. Що це цукор, вона здогадалася з того, як вони його розколювали вістрям сокири і зі сміхом жували. Спокуса була велика — Софійка такого цукру ще не куштувала. Вона швиденько сповзла з бамбетля на долівку і вмить опинилася на порозі, втупивши великі оченята в ту блискучу білу смакоту. Її помітили, і молодий солдат простягнув їй дрібну скалку ласощів:
Софійка затиснула подарунок у кулачок і тільки хотіла піднести його до рота, як почула різкий окрик:
У хвіртці заклякла бабця Марина — висока, з добрим лицем і вицвілими від болю синіми очима. Картата хустка сповзла з худеньких плечей. Бабця заламала на грудях руки і голосно кликала:
— Ганю, Ганю! Тут донька моя живе... А он моя внучка Софійка...
Солдат тримав під прицілом стару жінку, що стояла розіп’ята у хвіртці. Вибігла з хати мама, заплакала Софійка.
За якийсь час бабці дозволено було зайти на подвір’я. Солодка скалочка випала Софійці з теплої долоньки, вона її не підняла і ніколи за нею не пошкодувала.
Софійці здавалося, що ніде так красиво не починається весна, як у їхньому селі, а особливо — на їхньому кутку біля церкви. Ще в центрі села чорніла багнюка, а у них вже було сухо і тепло, витикалися перші квіти: часничок, косатиння, тюльпани. А сонечко було лагідно-теплим і пестило, а не пекло в личко.
Цьогоріч Софійці сумно: скоро Великодні свята, а мама в лікарні і тато мусить давати раду і на роботі, і вдома. Але гаївки, які Софійка знала, всі — і дорослі, і діти — повинні були співати в обновах. Тато, видно, теж розумів цю проблему і не хотів, щоб мала виглядала убогіше за інших дітей. Якось серед дня він узяв Софійку за руку і повів до крамниці. Невисокий на зріст вуйко Яндрух мав у цьому магазині найбільше право: привозив крам, міряв, продавав, припрошував. Оскільки до свят залишалося дуже мало часу, весь кращий крам уже розібрали. Була тільки блідо-голуба матерія з великими жовтими лапатими квітками. Вибору ніякого!
Вуйко Яндрух відміряв шмат полотна на сукенку, а ще тато купив доні тоненькі панчохи і коричневі сандалі. Правда, Софійка з сумом зауважила, що вони на неї завеликі, але менших не було. Тато прихвалив гарні дірочки на носаках, мовляв, не біда, що завеликі — нога підросте, то будуть якраз.
Кравчиня Олюня вшила для Софійки сукенку з великими накладними кишенями, в які влізало по два великі пампухи. І плаття, і сандалики — все було якесь кумедне, зате виглядало новим. Лише Софійчині ніжки в обнові здавалися ще тоншими і мізернішими...
Навіть у свої десять літ Софійка цілком могла співати гаївки вдома. Але цікавість і урочистість свята брали своє. Коли задзвонив великий церковний дзвін, Софійка побігла на гаївку — швиденько встала позаду всіх, щоб заховати маленькі ноженята у великих нових коричневих сандалях, однак виводила пісні незгірш за інших.
Текли весняні води... Зверху ще тримався шкарубкий лід, а під ним дзвеніли маленькі струмочки. В небі тріпотів жайворонок і якась пташка, про яку говорили, що вона — провісник весни, бо співає: «Покинь сани — бери віз, покинь сани — бери віз».
На горі вже були втоптані перші стежки, і Софійка раділа сонцю, весняним пахощам бруньок бузку, верби, а ще тішилася тим, що мама дала їй цілий карбованець. Він був досить великий, на жовтому тлі красувався герб і багато різних закарлючок. Але справа, звісно, не в красі карбованця, а в тому, що за нього можна купити багато цікавого: ручку, зошити, чорнило...
