І от Софійка помчала з гори, ляпаючи розбитими черевичками по вологій стежці, до бабці Марини. Бабці в хаті не було, зате на вікні, спокусливо задерши пожмакані краї, лежав такий самий карбованець, як у кишені в Софійки.
Мала зупинилася, розглянула його і подумала: «Куплю собі кольорові олівці, про які мріяла вже давно», — та й поклала знахідку до кишеньки.
Оббігавши подвір’я і не знайшовши бабці, притьма гайнула додому. На рідному обійсті під оборогом тато колов дрова, а мама складала їх у рівненькі стосики, щоб зручно було брати на руку.
Оченята в Софійки світилися загадковим блиском, ніби вона знайшла щось незвичайне.
— А у мене є вже два карбованці, — сказала дівчинка і витягла їх гордо з кишеньки.
— А хто дав тобі другий? — спитала мама.
— Ніхто, — вже тихіше відповіла. — Він був у бабці на вікні, лежав собі, то я і взяла...
— Ага, взяла, — це вже тато, але без злості. — Отож іди до бабці і скажи: тут у вас лежав карбованець, я його взяла, а тепер повертаю, і простіть, що брала без дозволу.
Софійка вже не гнала згори, а чалапала, і думала своєю малою головою, який той карбованець важкий. Очі її були повні сліз, крізь пелену яких вона, проте, змогла побачити загадкову посмішку бабці. Тепла шкарубка долоня гладила солом’яні кіски:
— Це життя, онучко, це наука.
Леська гнала худобу з поля і, як казали в селі, йшла за хвостом. День обіцяв бути спекотним, тому Леська навіть не йшла, а сунулася, ледве волочачи босі ноги, і підскакувала спересердя, коли на шляху їй траплявся гострий камінець.
Її світле волосся розтріпалось, на чоло постійно насувалися набридливі пасма, які тато чомусь називав есиками. На плечах дівчинка тягла куфайку — неодмінний пастуший атрибут, і думала: «От мама знову скаже: ти чого така стріпихата, ніби десь по стерниськах ганяла?»
У корови настрій був такий же, як і в господині. Вона йшла мляво, ліниво трясла головою, відганяючи кусючих мух, і повільно водила хвостом. А Лесьці сьогодні навіть не співалося: всі співанки і хотіли б вирватися з її грудей, — а язик не повертався, відмовлявся співати.
Ось нарешті й домашнє подвір’я. Корова жадібно припала до відра, яке заздалегідь поставила мама. Спориш прохолодно лоскотав дівчинці босі ноги, невідь-чому відчинене хатнє вікно манило до себе. Поки корова повільно цідила воду, Леська кинула куфайку на траву, підскочила — і вже її худі ліктики спираються на підвіконня.
Заглянула в кімнату — нікого, всі кудись зникли. І раптом Леську в горлі залоскотала сороміцька співанка, що її чула на пасовиську. Вона давно там сиділа і от знайшла момент про себе заявити. Хай вискочить, хай виспівається — може, зніме спекотну знемогу.
Дивлячись у відчинене вікно, Леська дзвінким голосочком завела на все подвір’я, знаючи, що її ніхто не слухає:
І так далі. Раптом з хати долинув голос сестри Маринки:
— Файно, Лесюню, співаєш! Є чим потішитися!
Леська аж присіла. Піт рясно вкрив чоло. Гаряча хвиля вдарила в обличчя. Де вона взялася, ця Маринка? Через хвильку Леська оговталась і до неї дійшло, що Маринка лежить на бамбетлі, який стоїть під самим вікном, і вона тому її не побачила. Впертий бісик та відповідний зміст пісні змусили Леську надутися і вдавати ображену.
— Ну і що? Так багато хто співає! Це ж не я придумала, а з пісні слів не викидають!
Насправді їй було соромно і трохи боязко, щоб Маринка, бува, не розказала мамі. Що татові не розкаже, то Леська знала напевне!
Леська йшла по селу, збиваючи куряву під ногами. Заглядала в чужі квітники і нудилася, бо не мала, де себе подіти. Ще не дівка, але вже й не маленька — недарма мамі без неї як без рук, — але дурні думки часом навідувалися таки до її пухнастої голови. Леська підстрибувала, і тугі косенята вихльостували їй по худих плечах. Пасти гнати ще рано, проте сонце схилялося до обіду, тож пора було рухатися додому.
Раптом увагу Леськи привернула Зоня, яка сиділа без роботи на лавці перед хатою і чекала родичів на полудні. Зоня була цибатим дівчиськом з наївними очима, і, звичайно, — молодша за Леську. Приспівуючи, Леська підійшла до Зоні, вдаючи поважну особу:
— Ну, як тобі тут сидиться? — бовкнула перше, що спало на думку.
Зоня соромливо оглядала Леську і видно було, що все в ній їй подобається, а найперше — коси і співи.
— Чуєш, Лесю, що ти робиш, щоб у тебе були такі гарні коси і щоб так гарно співати? — скромно поцікавилась Зоня.
Леську вколов черговий бісик. Вона кумедно зморщила чоло, зробила загадкову міну, щоб іще більше заінтригувати Зоню.
— Я тобі скажу, але ти нікому не переповідай, бо можна зле напророчити. Я беру мед, намащую ним волосся, сідаю на сонце і тримаю довго, щоб ввійшов у голову. А щодо співу, то я беру півсклянки олії і випиваю, щоб добре змастити горло, — ото співається потім!
Леська була переконлива, і Зоня, очевидячки, їй повірила.
