Гостя встала і подалася з викрутасом через бабине подвір’я до себе додому, думаючи: «От дурна Зонька — таке питати». Сказалося та й забулася. А от Зоня не забула...
Коли всі домашні пішли в поле, Зоня взяла меду і намастила ним цілу голову: і без того густе волосся стирчало на всі сторони, злиплі пасма падали на чоло... А що хотіла все нараз спробувати, то пішла і випила півсклянки олії, а тоді сіла в квітнику на сонці, щоб мед добре входив у голову.
Через якусь хвилю на Зонину голову почали злітатися бджоли, оси і всяка комашня. З’явився цілий рій якихось невідомих мух. Зоня відмахувалася руками, мед струмками стікав по лиці, по шиї, їдко пекли очі. А тут ще інша напасть: дуже почало крутити в животі, і Зоня вже не знала, що робити швидше — рятувати голову чи живіт. Аж з поля нагодилася Зонина мама Марина. На подвір’ї зчинився ґвалт — Зоня плакала, Марина кричала, коли дізналася, які рецепти «понавиписувала» для її доньки Леська...
Леська сиділа в себе під оборогом, як мишка, і ворожила, що буде далі: чи прийде тітка Марина до мами, чи вся та історія обійдеться їй переляком? Вона вже шкодувала Зоню, і себе було жаль. Вона ж не хотіла нічого лихого, а що Зоня так у все вірить, то вже її проблема — розраджувала себе дівчина.
Коли пройшла перша злість, Марина таки поскаржилась на Леську. Мама ганьбила її і обіцяла відлупцювати добре, але гніву в маминих очах Леська не побачила. Десь далеко в них світилися веселі промінчики.
Село з нетерпінням чекало великодніх свят. Хати стояли біленькі, чепурні, подвір’я і навіть дороги були начисто виметені.
Всюди пахло пасками і бужениною. Діти бігали до ліса і по березі річки рвали красиві баськи. На обличчях старих людей вирівнювалися зморшки, а в сумних очах з’являвся особливий блиск — святковий, великодній. Дівчата вимивали коси, тихцем приміряли обнови, в яких підуть на гаївку, а потім на музики.
І ось настав цей день! Люди з усіх кутків села гордо йшли з кошиками, накритими вишиваними рушниками, і барвистим колом обступали церкву, чекаючи благословення священика. Радісно вдарив дзвін, звук якого відлунював на декілька сіл. Христос воскрес! Чиста радість розтискала груди, кожну велику і маленьку душу. Люди об’єднались — зчепивши руки, простивши образи, — і пішли в перше коло гаївки. «Христос воскрес! Христос воскрес! Радуйтеся нині люди, най між нами зла не буде...» — лунало на все село, долітаючи у кожну вбогу і багату оселю. Старші, надивившись на молодих, як ті водять гаївку, по обіді йшли в гості до родини, до кумів, до сусідів — звільняли тіло і дух від щоденної роботи та напруги.
І святочна чарка була смачнішою, ніж будь-коли. Молодиці були стримані, пишні і тільки деколи давали зауваження збитошним дітям, які веселилися на всю свою дитячу фантазію. Коли смеркло і морок зловив за очі, Іванило вдарив перший раз після посту у бубон. Дівчата аж засокотали ногами і ланцюгом, узявшись за руки, ворітником рушили на музики.
Вуйко Міхал, що грав на скрипці, так витинав головну тему, схиливши скрипку мало не до колін, що, здавалося, душа скрипки вилетить і не повернеться. Цимбали Федосика грали поважно, гонорово, молоточки бігали з витребеньками, доганяючи скрипку або забігаючи наперед, мовляв: ми теж можемо не гірше.
А Іван презентував шкіряний великий бубен і був дуже на нього схожий (може, через те його називали Іванилом), і все казав: «Я є фундамент, бо що та дрібота варта без бубна...»
І от перше: бух, дзень, дзень, бух, дзень, дзень... А дівочі ноги вже тремтять. Вже на пальчиках повертають коло, вже шукають очима того, з яким би хотіли сплести руки. Пара за парою, панянка зліва стає... Чути заклик ведучого — і граціозні постаті дівчат у нових сукенках, що дзвоном розвіваються навколо струнких ніг, виконують всі закони танцю.
Бухкає бубен, витинають цимбали, верховодить скрипка...
Свято триває.
Троянишина грушка росла посеред городу, широка, крислата, її ніхто не обрізав, і лапаті віти схилялися до землі, зачіпаючи бараболиння. Груші родила великі, як кулаки, і коли вони дозрівали, то були пахучі і солодкі, як мед. Було вже після Спаса. Дітиська обірвали знизу все дерево і тільки на чубку красувались достиглі жовті кулі. А ще ті грушки оберігало якесь сіре плетиво, подібне до кошика, з якого вилітав рій невідомих комах. Старші за Софійку дівчата, серед яких і її сестра Маринка, гадали: бджоли це чи джмелі? І вирішили, що це таки лісові джмелі, а значить — там є мед. Але як його дістати? Треба лізти на вершечок грушки. І хто полізе? Обвели очима кругом і зупинились на Софійці. Легенька, спритна. Ну, певно, що Софійка. Вмить принесли від дідуся Гарного бджолярське спорядження на голову, на голі руки вдягнули старі капронові панчохи, а в руки дали велику поливану миску:
— Швиденько лізь, Софійко, ми тебе почекаємо.
Софійці лазити по деревах було не вперше, і вона, як та білка, почала дряпатися на грушку.
