Звісно, час від часу протягом цих років у неї виникали сумніви. Адже вона не так уже й добре знала Дені. Коли його посадили, їй виповнилося всього десять років. Він був значно старший. Хлопець, який жартома називав її «зубрилка», за першої-ліпшої нагоди смикав за кіску і часом катав на плечах. Вона пригадувала, як він інколи бавився з нею з її ляльками. Пригадувала, як ходила на футбольні матчі й почувалася особливою, адже вона була сестрою Дені Пайна. Наскільки вона пам’ятала, Дені рідко сидів удома. У ті часи їхні батьки ще не вірили у чудовиськ і дозволяли дітям гуляти надворі з друзями. Меґі знала, що Дені не був святим. Він випивав, не вирізнявся добротою у ставленні до слабших дітей, не вважався крутим бойфрендом — принаймні такі висновки зробила Меґі для себе після багаторічного дослідження його справи. Але й убивцею він теж не був. Меґі вірила в це. Хотіла вірити.
Меґі прикусила щоку зсередини, вкотре оглядаючи темні синці на зап’ястях і думаючи, чи мама їх помітить.Тут вона побачила, як батько озирається на неї через прохід між рядами. Він це робив не раз. Потім усміхнувся, відкинув голову на спинку сидіння і заплющив очі. Мама поклала голову йому на плече.
Отоді вона й вирішила. Краще зачекати, коли вони повернуться додому, і вже потім розповісти мамі про те, що сталося на вечірці. Отоді вона все й розкаже. Але треба було прийняти ще одне рішення: коли розказати таткові про емейл, що вона отримала якраз перед відльотом. Від телефонної служби — тієї самої, яку підшукав для неї в інтернеті Тобі. Вона вже вирішила було, що марно викинула двісті баксів, але звіт прийшов, як обіцяли: мапа на один аркуш, на якій блакитними прапорцями позначено було два місця в Тулумі.
Перше — клуб «Молоко Бар», звідки дзвонила Шарлот або хтось, прикриваючись її ім’ям. Те, що дзвінок зробили саме з бару, підтверджувалося його ідентифікаційним кодом. Значно цікавішим виявилося друге, усього за кілька кварталів від клубу. Той, хто телефонував, перебував за тією адресою лише одну добу — напевно, мешкав там тимчасово. Але якби Меґі показала той звіт батькові зараз — він якраз замовляв собі друге пиво й аж світився на радощах, — то він вже ні про що інше й думати не зміг би. Як би чудово не минала їхня відпустка, після відвідин бару «Молоко» вся радість розвіється як дим. Звичайно, вона йому скаже, але не відразу. Можливо, якщо вона зачекає, та подорож буде присвячена
Меґі знову поглянула на батька. Годі вже, кого вона хоче обдурити?
— Він завжди такий? — запитав Мет, поглядаючи на діда, який байдуже сидів у старому кріслі в окремій кімнаті люкс будинку-інтернату. Мет із тіткою сиділи за малесеньким столиком, що розмірами нагадував столик з бістро. Кімната, яку займав дід, була значно більшою за ту, в якій він мешкав, коли Мет був хлопчиком. У кімнаті відчувався затишок завдяки родинним світлинам у рамках, кімнатним рослинам і меблям, які Мет пам’ятав з дитинства, бо їх перевезли сюди з дому. Що б там не плескали язиками про крутий норов тітки, про свого батька вона піклувалася як слід.
— Цього року його стан погіршав, — відповіла Сінді. — Але коли приїжджала твоя мати, він був при пам’яті. Вона завжди так діє на нього.
— Він знає?
Сінді заперечно похитала головою. Вона не сказала прямо, але Мет збагнув, що, як на неї, говорити дідові про нещастя не мало ніякого сенсу. Та Мет і не наполягав. Але хіба його дідусь не мав права знати, що його донька померла? Що його зятя більше немає? Що його двійко внуків загинули?
Почувся стук у двері, до кімнати зайшла санітарка. Вона усміхалася, поки не побачила Сінді.
— Вибачте, пані Форд, я не знала, що ви ще тут. Я можу зайти пізніше.
— А де Алвіта? — поцікавилася Сінді. — Я вже казала Ченґу, що моєму батькові не треба, щоб тут постійно товклися не знайомі йому особи. Йому до вподоби Алвіта. І мені до вподоби Алвіта.
— Вибачте, пані Форд. У неї сьогодні вихідний.
Сінді спохмурніла.
— Я зайду пізніше, — промовила санітарка і позадкувала до дверей. Мет не міг звинувачувати її у бажанні зникнути якнайшвидше.
Сінді повернулася до Мета:
— Мені треба з тобою поговорити.
— Звичайно. А про що?
— Про похоронні послуги.
Мет отримав уже від Сінді кілька десятків повідомлень щодо організації похорону і мимоволі здивувався про себе, що ще можна було тут обговорювати. Уже все вирішили, у найменших деталях: квіти, фотографії, які слід виставити, програма, оформлення жалобної зали. А щодо решти Метові було байдуже. Він здогадувався, що через обговорення цих дрібниць Сінді намагалася якось утамувати своє горе.
— Ной Браун хотів би, щоб поминки проходили у нього вдома, — сказала Сінді.
Мет замислився:
— Мамин студентський друг? Той тип із серіалу? А це не здаватиметься якось…
— Так, недоречно. Якщо щиро, Ной мені ніколи не подобався у молодості. Але тепер він губернатор штату. Завдяки його впливу у твого діда тепер така велика кімната. І я думаю, що твоїм батькам би цього хотілося.
— Ви впевнені? Я сумніваюся, що моєму…
— Ной нам потрібен, щоб помилували Дені.
