- Ой, пробачте! - сказав він, поспішно обертаючись.
- Та нічого, це я у всьому винна.
Нахиляючи голову в легкому поклоні, Канае помітив, що людина, з якою він зіткнувся,- то була молода дівчина в легкому демісезонному пальті коричневого кольору,- ледь-ледь усміхалася. Він одразу пригадав, що вона вже розглядала ці картини, коли він зайшов у цей порожній зал, не маючи жодного упередження до художників-початківців. Він тоді зиркнув на її профіль, але як тільки відкрив для себе незвичні картини Мотоко Моегі, то забув про неї.
- Правда, цікаві картини? Я так захопився ними, що й вас не помітив. Ще раз вибачте.
- Та нічого.
Нараз Канае спало на думку: а може, це сама художниця? Немає нічого дивного в тому, що вона прийшла подивитися, котрі з її творів вибрано для виставки. А то чого б вона так довго стояла перед ними?
- Ви часом… не авторка цих картин?
Здивована дівчина глянула на нього широко відкритими очима, але тоді по-молодечому, майже як дитина, засміялася.
- Ні, не авторка.- І немов соромлячись свого сміху, злегка вклонилась і додала: - Ви справді вважаєте, що це цікаві картини?
- Незвичайні. Звісно, я не фахівець і не мені про них судити, та все одно я не сподівався зустріти на цій виставці такі шедеври.
Промовляючи ці слова, Канае поглядав на пухкеньке личко цієї лагідної дівчини. „Між цими картинами й дівчиною нема нічого спільного,- роздумував він.- Це просто панночка, закохана в живопис. А може, студентка Жіночого інституту мистецтв”.
- А ви якої думки про них?
- Я їх боюся. Картини мають бути світліші, радісніші, хіба не так? А ось ці такі похмурі та зловісні.
Прислухаючись до голосу дівчини за плечима, Канае знову підійшов до стіни. „Справді, в них нема ні світла, ні радості. На ці полотна лягла тінь смерті. Це - твори занепадницького мистецтва, що штовхають людину до загибелі,- думав він.- Хто вона, та Мотоко Моегі, що зуміла засобами мистецтва виразити подібні ідеї?”
- А художниця, видно, дуже обдарована. Ви часом її не знаєте? Може, це ваша приятелька?
Канае обернувся, щоб почути відповідь, та за дівчиною вже й слід пропав. Залишившись сам-один у порожньому залі, він відчував, ніби картини Мотоко Моегі заговорили до нього незнаною йому мовою.
Як завжди під кінець січня, надворі дув пронизливий холодний вітер і штовхав Канае в спину. Небо над містом затягло низькими свинцевими хмарами. Тріпотів хвостом паперовий змій, що зачепився за електричні дроти. Тримаючи в лівій руці дорогоцінний портфель, а праву засунувши в кишеню пальта, Канае поспішав торговою вулицею до автобусної зупинки, відчуваючи невиразну тривогу. Що могло його непокоїти? Мабуть, те саме, що й недавно, коли він, узявши в руки портфель, глянув на картину?.. Зрештою, нас завжди щось тривожить. Адже ми живемо в неспокійну епоху.
На автобусній зупинці вже стояло кілька пасажирів. Вони ховали обличчя в коміри пальт і переступали з ноги на ногу. Канае зайняв чергу і незабаром сам почав тупцювати. „Мабуть, це не випадкова тривога, - думав він. - Вона пов'язана зі сном, який я бачив удосвіта. І з тою картиною. Зі смертю. З холодними очима, що втупились у неї, холодним, наче мертвим, волоссям, холодними сухими губами… Одно слово, з Мотоко Моегі”.
