Острів Смерті полностью

Коли в о н о почалося - не знаю. В о н о завжди було там, глибоко в мені. Ховаючи й о г о в собі, я часто жаліла себе. А все-таки, що правило мені за опору в такому житті? Її не було. Зрештою, я від самого початку знала: самотній людині нема на що опертися. Відколи з моїх уст зірвалося: „Мамо, я живу! І я житиму!” - я зуміла обходитися без опори. Я повторювала собі: „Не тільки я жертва. Не тільки я зустрілася віч-на-віч зі своєю долею”. Я ладна була вважати себе вже не людиною, а мертвою річчю. Коли з'явилося в о н о, безглуздо було питати, живу я чи ні. А проте з власної волі я не хотіла стати річчю, не визнавала своєї приреченості. Щоразу, коли я гукала: „Мамо!” - в мені воскресала людина.

…Той лікар у білому халаті, з білою маскою на обличчі й гострим поглядом очей за блискучими окулярами торкнувся її щоки й голови так, наче оцінював якусь антикварну річ. Певно, його рука була така ж тепла, як і її тіло, бо доторку вона не відчула. „Я не бачу дзеркала”,- подумки вирішила вона. Бо знала: той чарівний предмет, що відбиває світ таким, яким він є, простромить її, наче кинджал. Дзеркало тепер заміняли руки - вони допомагали їй бачити шерехаті щоки і безволосу, схожу на вигорілу пустелю, голову. Вона знала, що перестала бути жінкою і перетворилася на щось безстатеве, навіть більше того, перестала бути людиною, обернулась на мертву річ. Бо зовсім не вірила, що силою волі, зусиллям чи сміливістю зможе повернути собі подобу жінки, людини. Однак той лікар посеред натовпу привидів у білому сказав діловито (мабуть, тоді вона слухала його не як людина, а як річ) і водночас привітно (так їй пізніше згадувалося):

- Ви будете жити. Рани на обличчі загояться. Виросте й волосся.

Невже це до неї говорили? Її обступили метушливі, з блискучими очима привиди в білому, а вона нічого не розуміла.

- Роздягніться. Ми вас оглянемо.

Її тілом вертіли, як лялькою-маріонеткою…

Я сиділа перед трюмо й дивилася на своє обличчя. Дивилась не тому, що не було Ая-тян. Просто я хотіла побачити й о г о, не себе. Я розглядала своє обличчя в дзеркалі, бо відчувала, що в о н о ворушиться в мені як щось живе, підштовхує мене, спонукає до рішучості. Я не вважаю себе вродливою. І тоді не вважала. В мене нема навіть половини краси Ая-тян. Моє обличчя безживне, невеселе, байдуже. Воно невиразне. І все-таки можна було сказати, що воно людське, жіноче. Під довгим чорним волоссям моє минуле. Рана на лівій щоці цілком затяглася, і ніхто вже її не помічає. Я скористалася самотністю і обмацала щоки та волосся. Одного разу Сома-сан сказав: „У вас справді гарне волосся”. Може, це був вияв любові? Я почула в його голосі легке тремтіння. „Що ж, можете помацати”. Він погладив моє волосся так, наче торкався священної амфори. У дзеркалі я бачила легкі хвилі м'якого волосся, що спадало вниз. Його торкнулася моя рука, не Сома-сана. Тоді він лише погладив його, потім на мить завагався й відсмикнув руку. Нерозумний!

Здавалось, ніби в дзеркалі відбивається не моє обличчя чи постать, а сама душа. Вона була безживна, невесела, байдужа. Була невиразна. В ній запанувало в о н о, і для чогось іншого не залишилося місця. Я не витримую на собі чужого погляду. Не хочу, щоб бачили й о г о. Та, може, Ая-тян щось помітила, коли я дивилася на себе в трюмо? „Мотоко-сан, чому ваше обличчя в дзеркалі таке страшне?” - несподівано озвалася вона тоді ззаду, і я подумала,

що Ая-тян таки побачила й о г о.