Острів Смерті полностью

…Вона не могла пригадати, чи сама роздяглася, чи привиди в білому зірвали з неї одежу. На неї було звернуто багато очей, але вона не почувала ні сорому, ні страху. Вона була неживою річчю, і їй не залишалось нічого іншого, як підкоритися. Лікарева рука, що доторкнулась до її голого передпліччя і грудей, була холодна. „У тебе гарна шкіра”,- сказала їй, школярці, колись у лазні мати. „У тебе також гарна”,- відповіла вона й поплескала рукою материну спину. Людський гамір раптом стих і перейшов у напруженутишу, коли лікарева рука, тепер уже тепла, поповзла вздовж хребта. До її вух долинули незрозумілі, сказаніскоромовкою іноземні слова. „Я не бачу спини, бо не дотягуюсь туди рукою”,- міркувала вона. Її клали то навзнак, то долілиць. Лежачи горілиць, вона раптом розплющила очі й побачила, ніби її голе тіло відбивається на стелі лікарняної палати. „І чого це стеля обернулась на дзеркало?” - питала вона себе. Ні, вона не мала бажання дивитися на себе, але мусила. Вона бачила відображення дівчини з наголо постриженою головою. Дівчина лежить навзнак на ліжку в оточенні привидів у білому. Бачила її невеличкі груди. Та бритоголова дівчина, що без них не могла б називатися жінкою, несподівано закричала: „Мамо!”. В ту мить вона перестала бути річчю. Нещасна зойкнула так, наче її збиралися катувати…

У дзеркалі я побачила, що ззаду до мене наближається Ая-тян. Побачила, як вона сіла поруч, поклавши голову мені на плече, і глянула в дзеркало. Я відчула збентеження, коли Ая-тян розглядала моє відображення, бо мені здалося, ніби дзеркало роздягає мене. Мені здалося, ніби в ньому відбивається моя душа. „Що ви робите? Пудритеся?” - добродушно спитала Ая-тян. „А куди ти ходила так пізно ввечері?” - перебила я. „До Сома-сана” ,- відповіло зображення Ая-тян, а моє насупилося. „Ну і що, він був у доброму настрої? Напевне, зрадів з твого приходу? Не та що вчора” .-„ Анітрохи. Які ви все-таки злі” ,- проказала граціозно вигнуте зображення ніби незнайомої мені жінки. Та жінка, молода і вродлива, жила повнокровно. Зусиллям волі я стерла її образ у дзеркалі і тоді побачила лише себе - обличчя, схоже на театральну маску, з блискучими страдницькими очима. Ая-тян захлипала, але це обличчя до неї не повернулося. Його очі, мов зачаровані, втупилися поперед себе. Втупилися в н ь о г о.

Кинувши погляд на працівників видавництва, що вовтузилися з пачками книжок, Канае поспішив сходами на другий поверх будинку, такого старого, що, здавалось, він мав от-от розсипатися. Поминувши кабінет директора і приймальню, Канае зайшов у редакторську. І відразу з усіх боків до нього обернулося кілька облич. У кімнаті ще не натопилося і не висіли клуби тютюнового диму. Однак було ясно: він таки добряче запізнився, А треба сказати, що директор не терпів, щоб його підлеглі порушували розпорядок дня. Намагаючись не привертати до себе уваги, Канае перетнув кімнату і, повісивши пальто на вішалку, прослизнув за свій столик.

- Ісікі-кун, доброго ранку! Що сталося! Чого так спізнився? - посміхаючись, озвався до нього сусід, прозваний Куїмою.

- Трохи заспав,- відповів Канае і добув з портфеля конверт з версткою.

- Дивно. А ти знаєш, Сімма сьогодні не в гуморі.

Канае не слухав колегу. Щоб якось надолужити згаяне, треба було якнайшвидше показати верстку головному. Стискаючи в руці конверт, Канае попрямував до його стола в глибині кімнати. Справді, вираз обличчя головного був не з привітних та оскільки він завжди напускав на себе невдоволення, його намірів ніхто наперед не знав.

- Я приніс другу верстку від професора Йосіди. А ось і перша. Вчора ввечері звірив їх. Бачте, тут автор зробив чимало виправлень.