Здіймаючи хмару пилу, під'їхав автобус і, скрегочучи гальмами, зупинився. Як завжди, він був переповнений, але Канае таки зумів протиснутися всередину. „Мене турбує те, що Мотоко поїхала кудись із дому,- роздумував він, силкуючись зберегти рівновагу.- І Аяко нема. Обоє подалися кудись позавчора вранці. Позавчора ввечері їх уже не було вдома. Не було і вчора ввечері”. Автобус круто повернув, і Канае кинуло на чужі спини. Тут, у цьому безликому натовпі, він почувався зовсім безпорадним. „Мотоко має примхливу вдачу, тому не дивно, що вона пустилася в мандрівку. Але ж чому зникла й Аяко?” - запитував він себе. Автобус мчав, то сповільнюючи, то прискорюючи свій біг. Канае якось примудрився добути з кишені книжечку і вирвати з неї один квиток. На пристанційній площі автобус, скрегочучи, зупинився. Віддавши квитка кондукторові, Канае зійшов униз і швидкою ходою попростував до станції. З сезонним проїзним квитком у руці він опинився в людській юрбі, що невдовзі винесла його через турнікет на платформу. Тут дув ще холодніший, ніж на вулиці, вітер. Станційний електричний годинник показував дев'яту вісімнадцять. Година пік уже минула, та людей все одно не поменшало. Канае купив у кіоску пачку цигарок і вже збирався закурити, але передумав. Сьогодні він ще не брав у рот цигарки. Як і слід було сподіватися, незабаром з гуркотом підкотила електричка. Без особливих труднощів Канае пропхався у вагон і через голови пасажирів закинув портфель на багажну сітку. Сідаючи в переповнену електричку, він щоразу мимоволі згадував про нещасний випадок на мосту Нідзюбасі, що стався на початку цього місяця. „Кожен з нас схожий на людину, яка мчить у автобусі чи потязі назустріч катастрофі,- подумав Канае.- Певно, можна було б написати щось у дусі повісті „Міст короля Людовіка Святого”[11]. Міст, що веде до смерті, - символ людського життя. Так само, як і висячий міст над прірвою”. Недавня тривога знов ожила: „Куди вони подалися? Може, сьогодні вернуться? Або завтра?”. В уяві Канае сплило два обличчя. Електричка різко загальмувала, але він утримався за ремінь. „Невже переживаю за обох? - міркував Канае.- За обох однаково?”
Електричка спинилась, і пасажири висипали з вагона на пересадку. Заглибившись у здогади, Канае й не помітив, що звільнилося місце перед ним. „Що мене тривожить: відсутність Мотоко чи Аяко?” - запитував він себе.
Електричка знову набрала швидкості, і Канае, віддавшись її одноманітному погойдуванню, мало-помалу забув про все на світі. „А може, справжньою причиною мого хвилювання є любов? До кого? До Мотоко? І до Аяко? - мучився він запитаннями.- Та хіба це можливе? Ні, такого світ не бачив. Таж не можна кохати двох жінок водночас. Я прагну однієї, тільки однієї. Але котрої?”
Електричка стала. Канае взяв портфель з багажної сітки і разом з іншими пасажирами вибрався на платформу. Дув холодний вітер. Станційний годинник показував дев'яту тридцять три.
Канае витратив немало зусиль і часу, щоб розшукати дім Насімото мимоволі пошкодував, що вибрав собі професію редактора. Йому пощастило дізнатися, що Мотоко Моегі проживає в районі Тойосіма, квартал К., 341-1. Телефону в її квартирі не було.
- Напевно, це там, де перед війною були художні майстерні,- сказав недбало головний редактор.- Ти ще молодий і, мабуть, не знаєш, що там селилися художники-початківці. Їх вабило туди прагнення спілкуватися з визнаними майстрами живопису. І непомітно цей квартал перетворився на селище художників - так тоді його називали. Туди легко дістатися від станції Ікебукуро.
Проте орієнтири головного виявилися нікудишніми, і Канае пошкодував, що не прихопив із собою карту-схему Токіо. „Та чи хоч раз він тут бував по війні? - лютував Канае.- За кожним словом повторює: „А от перед війною…” - і, мабуть, не усвідомлює, що минуло вже цілих дев'ять років, як вона скінчилася. Певно, гадає, що я - робот, walking machine[12]. Прийшовши на роботу, головний сідав за стіл і вже не відривався від нього. За це прозвали його thinking machine[13].
Канае насилу розшукав потрібний дім, якого, здавалось, не зачепила війна. Це була двоповерхова, в європейському стилі, будівля, що наче дрімала в промінні післяобіднього весняного сонця, з явними ознаками старості - пофарбовані дощаті панелі зблякли, взялися плямами, зелений шиферний дах подекуди продірявився. У широкому, обнесеному низькою бамбуковою огорожею дворі колись, мабуть, красувався старанно плеканий моріжок, а тепер панував бур'ян, лише в глибині виднівся город - звідти визирали зелені стрілки цибулі. Незважаючи на запустіння, двір дихав спокоєм і миром.
Побачивши на плетеній з лози хвіртці табличку з прізвищем „Нісімото”, Канае полегшено зітхнув і кинув погляд на вікно другого поверху - йому здалося, ніби там промайнула постать.
- Дядечку, ви до нас? - озвався хтось ззаду.
Канае обернувся: наче на якусь чудернацьку істоту, на нього дивився, блимаючи очима, малюк.
- Слухай-но, хлопче, ти часом не син Нісімото-сан?
