- Треба ще вирішити питання з обкладинкою. У мене є пропозиція. - На бадьорий голос Канае дехто з присутніх підвів голову, дехто повернувся обличчям до нього.- Книжки наші завжди виходять у простенькому художньому оформленні. Часто мають надто скромний вигляд, ніби шкільні підручники, чи не так? Якщо цій книжці ми хочемо надати розголосу і зробити її бестселером, то, як на мене, її треба випустити в світ у гарній оправі. Кілька днів тому я побував на художній виставці з нагоди свята зеленого листя і відкрив підходящого живописця, якому можна було б доручити художнє оформлення книжки.
- А чи не скидатиметься вона тоді на роман? - спитав головний.
- Все залежить від того, що ми замовимо. Такий обдарований живописець міг би проілюструвати й роман, але нам, гадаю, треба замовити щось абстрактне.
- Як звати того живописця?
- Мотоко Моегі.
Ніхто з присутніх не знав такого митця. Хтось тихо спитав: „Що, це жінка?” - і Канае обурено заявив:
- А як жінка, то що, погано?
Головний винувато посміхнувся.
- Я вважаю, що ми можемо покластися на художній смак Сома-куна. Зрештою, рукопис книжки ще не готовий, отож про обкладинку ще рано говорити. Між іншим, художниця - ваша знайома?
- Ні, не знайома.
Канае раптом знітився під уважними поглядами співробітників редакції за довгим столом.
- Невже вона вас не цікавить? - тихо проказала Коїма, але Канае почув її, а тому мало не тремтячим голосом почав виправдовуватися:
- Не уявляю, молода вона чи стара. Я тільки бачив її картини на виставці. Але гадаю, що в неї велике обдарування.
Навіть зіпершись на стіл, Канае відчував, що ноги в нього підламуються. В його уяві обличчя незнайомої Мотоко Моегі й панночки, зустрінутої у виставочному залі, напливали одне на одне. Він твердо вірив, що та панночка - не автор картин, а сама художниця - така ж молода і вродлива, як і вона.
Піднімаючись разом з Аяко сходами на другий поверх, Канае не міг приглушити тривоги, породженої очікуванням. Аяко відчинила двері в кімнату відразу біля сходів і запросила гостя всередину. В просторій, яскраво освітленій майстерні з дощаною підлогою спиною до дверей стояла перед мольбертом Мотоко Моегі й малювала. За широко розсунутою перегородкою - фусумою - в глибині майстерні відкривалося підвищення на шість татамі. Аяко мовчки повела Канае саме туди, де посередині містилося котацу. Він уже встиг сісти, засунувши ноги під ковдру на котацу, і глянути в бік майстерні, а художниця, не промовила ні слова. Ясна річ, вона завважила прихід гостя, але знехтувала ним і не відверталася від полотна.
„Невже це Мотоко Моегі, авторка трьох картин, підписаних ініціалами ММ?” - роздумував Канае, але дивитися на неї прямо, безцеремонно, не посмів. А якби й посмів, то побачив би лише її профіль. Вона здалася йому на диво молодою, майже дівчиною, та він ніяк не міг здогадатися чому: тому, що була в темно-коричневому светрі й чорних спортивних штанях чи тому, що з її голови майже до плечей спадало чорне, як смола, волосся? Вона здалася йому такого ж віку, як і Аяко, ба навіть молодшою. Була красунею чи ні - він ще не знав.
Того дня пополудні в розмові із старою Нісімото й Аяко (згодом, утомлений іграми, прийшов і Ген-тян, очевидно, онук господині). Канае дізнався дещо про Мотоко Моегі, та оскільки ці відомості були уривчасті, то він не зміг скласти собі про неї повного уявлення. Найбільший слід у його пам'яті залишило те, що розповідав про неї Ген-тян.” Я люблю її, бо вона намалювала мені багато-багато картинок. Ніколи мені не відмовляє”. І ніби для підтвердження цих слів хлопчина приніс три альбоми. На стоках одного з них, що мав заголовок „Зоопарк Ген-тяна”, були намальовані аквареллю втішні мавпи, слони, тюлені, верблюди, леви тощо. „Заради цього Мотоко-сан навмисно цілий день оглядала зоопарк в Уено” ,- пояснила Аяко. Така доброта ніяк не в'язалася з одностайною думкою обох, господині та Аяко, про дивну поведінку Мотоко. Розпрощавшись з ними й маючи багато вільного часу, Канае повечеряв у невеличкій їдальні в Ікебукуро, а коли смерклося, знову навідався в дім Нісімото. Увесь цей час його не покидало відчуття, що його зацікавлення незнайомою художницею щохвилини наростає.
Готуючи чай, Аяко прошепотіла:
- Вона сердиться, коли їй заважають у роботі. То ж, будь ласка, трохи почекайте.
Канае згідливо кивнув головою і знову глянув на Мотоко. Від кинутого мимохідь на полотно погляду в Канае залишилося враження, що на ньому то тут, то там лежать великі мазки фарби. Кілька інших полотен, лицем і зворотом, стояли під стінами яскраво освітленої майстерні. На стінах висіли, очевидно, закінчені картини. У кожній з них проглядало щось таке, властиве саме цій художниці, чого Канае не міг як слід визначити. Тільки біля перегородки між майстернею й кімнатою в японському стилі він помітив кілька натюрмортів, що випадали з ряду інших. „Певно, ранні речі” ,- пояснив собі Канае.
- Сюди не дивіться. Бо це мої спроби.
