Озброєні полностью

Речі, які не працювали, або загубилися, або які слід пам’ятати… тож який сенс виставляти наш феєрверк напоказ?

На дверях було багато замків. Отже… це музей, в який не можна так просто зайти. Можливо, спочатку треба стати поважним найманцем, і тоді одного дня якесь велике цабе з гільдії приведе тебе у це місце, скажімо, опівночі, і наприклад… і наприклад…

Чомусь у цей момент в уяві Ваймза з’явилося обличчя Патриція.

Знову Ваймз відчув, що стояв на порозі чогось важливого, ключового…

— Куди він побіг? Куди він побіг?

Вони зупинилися біля початку лабіринту з провулків. Дуболом притулився до стіни, намагаючись перевести подих.

— Он він! — крикнув Щебінь. — На вулиці Китовус!

Вони продовжили переслідування.

Ваймз відсунув чашку кави.

Ці свинцеві кулі випустив дуже вправний стрілець: постріли були точними, незважаючи на відстань у кілька сотень ярдів, при чому він зробив шість пострілів за той час, що потрібен на лише одну перезарядку арбалета…

Ваймз взяв у руку труби. Шість маленьких трубок, шість пострілів. Зручно носити зі собою. Можна стріляти далі, швидше, точніше, ніж із будь-яким іншим видом знаряддя…

Отже. Новий вид зброї. Набагато швидшої, ніж лук. Найманцям це не сподобається. Взагалі не сподобається, їм навіть луки не подобаються. Найманці надають перевагу контактному вбивству.

Ось чому вони тримали… ружжо у безпеці, під замком. Лише самі боги знали, звідки найманці узяли це ружжо. А ще про це повинні знати кілька старших найманців. І передавати з покоління в покоління: «остерігайся подібних речей»…

— Сюди! Він зайшов у Сліпий провулок!

— Поволі, поволі!

— Чому? — запитав Щебінь.

— Це глухий кут.

Вартові зупинилися.

Дуболом знав, що в їхній команді мозковим центром є саме він, хоча Щебінь наразі уже рахував, сяючи від гордості, валуни у стінах будівлі біля нього.

Чому вони переслідували когось по всьому місту? Бо він тікав. Ніхто не тікав від Сторожі. Злодії просто показували свої ліцензії. Злодії без ліцензії не боялися Сторожі, оскільки весь їхній страх використовувався для того, щоб боятися Гільдії злодіїв. Найманці завжди підкорялися букві закону. А чесні люди не тікали від сторожі[18]. Тікати від сторожі було надзвичайно підозріло.

Походження імені Сліпого провулка було, на щастя, втрачене в тих самих туманах часу, але провулок точно заслуговував свою назву. Він перетворився на своєрідний тунель, коли над ним були надбудовані верхні поверхи, залишаючи лише кілька сантиметрів неба.

Дуболом зазирнув за ріг, в морок.

Клац. Клац.

Звуки лунали з глибокої темряви.

— Щебню?

— Що?

— У нього була зброя?

— Просто палка. Одна палка.

— Одна палка… А пахне феєрверками.

Дуболом дуже обережно повернув голову в початкову позицію.

У майстерні Клевця був запах феєрверків. І пан Клевець закінчив життя з великою діркою в грудях. І почуття точно названого страху, набагато конкретніше і страшніше, ніж страх без імені, паралізувало розум Дуболома. Воно було схоже на почуття, яке виникає, коли гравці переходять на високі ставки, а один з опонентів раптово хитро посміхається, і ти розумієш, що не знаєш усіх правил, але точно знаєш, що, якщо пощастить, то просто закінчиш гру живим, а якщо дуже-дуже пощастить, то навіть залишишся у сорочці.

З іншого боку…

Він чітко уявив обличчя сержанта Колона після фрази: «Ми загнали його в глухий кут, сержанте, а потім просто пішли геть…»

Він витягнув меч.

— Молодший констеблю Щебню?

— Так? молодший констеблю Дуболоме.

— За мною.

Чому? Клята штука зроблена з металу, чи не так? Десять хвилин у гарячому тиглі, і проблема вирішилася б. Якщо є щось таке небезпечне, чому б його просто не знищити? Навіщо зберігати?

Це все людська природа? Іноді речі так захоплюють, що уже не можеш їх знищити.

Він дивився на дивні металеві трубки. Шість коротких труб, зварених разом та заварених з одного кінця. У верхній частині кожної з трубок було по невеликому отвору…

Ваймз повільно підняв шматок свинцю…

У провулку було кілька поворотів, але в ньому не було поворотів на інші вулиці. Не було і входів у будівлі. Лише одні великі двері виднілися у самому кінці. Вони були більші, ніж звичайні двері, а їхній конструктор явно переймався питаннями безпеки.

— Де це ми? — прошепотів Дуболом.

— Не знаю, — сказав Детрит. — Десь у районі доків.

Дуболом мечем відштовхнув двері.

— Дуболоме?

— Так?

— Ми пройшли сім-дев’ять кроків!

— Добре.

Повз них промчало холодне повітря.

— М’ясний склад, — прошепотів Дуболом. — Хтось зламав замок.

Він прослизнув у двері й опинився у високій похмурій кімнаті, великій, як храм. Врешті-решт, вона і справді нагадувала храм. Слабке світло пробиралося крізь високі вікна, вкриті інеєм. На великих гаках висіли м’ясні туші.

Вони були напівпрозорими і настільки холодними, що поряд з ними повітря, яке видихав Дуболом, миттєво перетворювалося у крихітні кришталики.

— Ого! — здивувався Щебінь. — Здається, склад ф’ючерсної свинини на вулиці Морпорк.

— Що?

— Колись тут працював, — сказав троль. — Скрізь пробував працювати. «Іди геть, дурний тролю, ти занадто тупий!» — похмуро додав він.