Озброєні полностью

Він повернувся до світу чисел, настільки складних, що вони мали не значення, а лише перехідну точку зору. І продовжував замерзати до смерті.

Нудль дістався до Гільдії м’ясників незадовго після Дуболома. Великі червоні двері були відчинені, і маленький м’ясник сидів просто у дверному отворі, потираючи ніс.

— Куди він пішов?

— Туди.

А в головному залі Гільдії старший м’ясник Ґергардт Шкарпетка обертався, як дзиґа. Це було тому, що чобіт Дуболома стояв прямо у нього посеред грудей, тому центр Ґергардта ніяк не міг ворушитися. Ґном так міцно тримав чоловіка за жилет, як яхтсмен тримає трос управління вітрилом під час бурі, і одночасно розмахував перед його обличчям сокирою.

— Віддай мені його прямо зараз, або я змушу тебе з’їсти власний ніс!

Натовп м’ясників-новобранців спостерігав здалеку.

— Але…

— Не сперечатися! Я офіцер Сторожі!

— Але ти…

— Останній шанс. Віддай мені його прямо зараз!

Шкарпетка заплющив очі.

— Чого ти хочеш?

Натовп чекав.

— А, — сказав Дуболом. — Хе-хе. А хіба я не сказав?

— Ні!

— Я майже впевнений, що сказав.

— Ні, на сказав!

— Ой. Ну. Це ключ до складу ф’ючерсної свинини.

— Навіщо він тобі?

Сокира знову зависла перед носом Шкарпетки.

— Я просто спитав, — відчайдушно промовив він.

— Там вартовий замерзає до смерті, — сказав Дуболом.

Коли вони нарешті відімкнули головні двері, навколо них зібрався неабиякий натовп. Грудочки льоду дзенькнули об каміння, і назовні вирвалося крижане повітря.

І підлога, і ряди висячих тушок, що подорожували часом у зворотному напрямку, були покриті кригою. Крига покривала і велику гору каміння у формі Щебня, що сидів на підлозі.

Вони винесли його на сонячне світло.

— Його очі так і повинні то вмикатися, то вимикатися? — запитав Нудль.

— Ти мене чуєш? — крикнув Дуболом. — Щебню?

Щебінь блимнув очима. Від денної спеки з нього почав сповзати лід.

Він міг відчути розтріскування дивовижного всесвіту чисел. Підвищення температури діяло на його думки приблизно так, як діє вогнемет на крихітну сніжинку.

— Скажи що-небудь! — благав Дуболом.

У мозку Щебня ревів вогонь, вежі інтелекту руйнувалися.

— Гей, погляньте на це, — сказав один із молодших м’ясників.

Внутрішні стіни складу були вкриті числами. Рівняння, настільки складні, як нейронна мережа, були нашкрябані на інеї, що покривав стіни. В якийсь момент математик перейшов від цифр до літер, а потім уже і літерних позначень стало недостатньо; дужки, як клітки, полонили математичні вирази, але вони мали до звичайної математики таке ж відношення, як карта до міста.

Математик наближався до цілі, і формули ставали простішими, однак їхня простота рядків обчислень досі містила в собі чудову спартанську складність.

Дуболом здивовано на них дивився. Він знав, що не зможе розібрати їх і за сто років.

На теплому повітрі іній почав танути.

Рівняння звужувалися, сповзаючи вниз по стіні і через підлогу до місця, де сидів троль, поки не перетворилися у кілька виразів, які, здавалося, рухалися, і виблискували, і жили власним життям. Це була математика без чисел, чиста, як блискавка.

Вони звузилися до точки, і в точці був просто дуже простий символ: «=».

— Дорівнює чому? — питав Дуболом. — Дорівнює чому? Іній остаточно сповз на підлогу.

Дуболом вийшов назовні. Щебінь сидів у калюжі з водою, оточений натовпом цікавих роззяв.

— Хто-небудь, дайте йому ковдру чи щось таке, — попросив Дуболом.

Товстун, який стояв поряд, сказав:

— Ще чого! Як нею потім користуватися, після троля?

— Так, так, справедливо, — сказав Дуболом. Він поглянув на п’ять отворів у нагруднику Щебня. Вони були приблизно на висоті голови ґнома. — Підійди сюди, будь ласка.

Чоловік посміхнувся своїм друзям і підійшов до ґнома.

— Бачиш дірки в його броні, бачиш? — запитав Дуболом.

В. Д. В. Нудль умів виживати. Таким же чином, як гризуни та комахи можуть відчути землетрус перед першими поштовхами, так і він сам міг сказати, що насувається щось страшне.

Дуболом був занадто ввічливим. Коли ґном був ввічливим, це означало, що він економив свою здатність бути неприємним для чогось іншого.

— Гаразд… е-е-е… у мене справи, — сказав він і відійшов.

— Розумієш, я не маю нічого проти ґномів, — сказав товстун. — Розумієш, ґноми — вони майже як люди. Просто коротші люди, майже люди. Але тролі… розумієш… вони не такі, як ми, розумієш?

— Вибачте, перепрошую, дайте пройти, пройти, — говорив Нудль, тацею пробиваючи собі шлях до відступу, і перед ним розступався натовп так само, як люди, підсвідомо відчуваючи небезпеку, розступаються перед авто з іменними номерами.

— Яке у тебе гарне пальто, — сказав Дуболом. Таця Нудля на одному колесі ледве вписалася в поворот. — Прегарне пальто, — сказав Дуболом. — Знаєш, що треба зробити з таким пальтом?

Чоловік зморщив лоба.

— Швидко зняти його, — сказав Дуболом, — і віддати тролю.

— Ах ти ж маленький…

Чоловік схопив Дуболома за сорочку і підняв його вгору.

Блискавичний рух ґномової руки — і в ній з’явився шматок металу.

На декілька секунд людина і ґном утворили цікаву і абсолютно нерухому картину.