Озброєні полностью

— Його вартовий, такий же, як і я, — сказав Щебінь.

— Його ґном.

— Його вартовий.

— Його нахаба! Моя точно знаю! — тупий палець троля вперся у Дуболомову спину. Тролі скупчилися.

— Я рахую до десяти, — сказав Щебінь. — І тоді кожен троль, що не повернеться до своїх тролячих справ, пошкодує.

— Щебню, — сказав особливо широкий троль. — Всі знають, що ти дурний троль, ти приєднаєшся до Сторожі, бо дурний троль, ти не вмієш рахувати…

Бамсь.

— Один, — сказав Щебінь. — Два… Три-и. Четири… П’ять. Шість…

Троль, що лежав на землі, здивовано дивився вгору.

— Це Щебінь, і він рахує!

Почувся шум, і від стіни біля голови Щебня відскочила сокира.

Вулицею крокували ґноми. Вони мали дуже грізний вигляд. Тролі розбіглися хто куди.

Дуболом вибіг уперед.

— Що ви всі тут робите? — закричав він. — Ви божевільні чи що?

Ґном тремтячим пальцем показав на Щебня.

— Що це?

— Він вартовий.

— А я кажу, що троль. Взяти його!

Дуболом зробив крок назад і дістав сокиру.

— Знаю я тебе, Міцноруче, — сказав він. — Що ти вже придумав?

— Слухай, вартовий, — сказав Міцнорук. — У Сторожі кажуть, що Родита Клевця убив саме троль. Вони знайшли троля!

— Ні, це не…

Позаду Дуболома почувся який звук. Тролі повернулися, озброєні для битви з ґномами. Щебінь обернувся і махнув їм пальцем.

— Якщо хоч один троль поворухнеться, — сказав він, — я почну рахувати.

— Клевця убила людина, — сказав Дуболом. — Капітан Ваймз думає…

— У Сторожі є троль, — сказав ґном. — Чортові скелі!

— Каменесоси!

— Моноліти!

— Щуроїди!

— Слухайте! Я недовго побув рівним людині, — сказав Щебінь, — а ви, дурні тролі, вже мені набридли. Знаєте, шо про вас люди кажуть? Що ви дикі, що ви не знаєте, як поводитися у великому місті, ходите скрізь з кийками та гамселите по потилиці усіх, хто під руку потрапить.

— Ми вартові, — сказав Дуболом. — Наша робота — зберігати мир.

— Ну то й добре, — сказав Міцнорук. — Ідіть і бережіть його деінде, доки це не знадобиться.

— Це вам не долина Куума, — відповів Щебінь.

— Еге ж! — крикнув хтось із натовпу ґномів. — Цього разу вас видно!

З’являлися все нові і нові тролі та ґноми, з кожного кінця вулиці.

— Що зробив би капрал Морква в такому випадку? — прошепотів Дуболом.

— Він би сказав: «Ви погані хлопчики, ви мене розізлили. Ану розійтись, бо буде вам лихо».

— І вони б розійшлись, так?

— Так.

— А що буде, якщо таке скажемо ми?

— Будемо шукати свої голови в канаві.

— Я думаю, ти маєш рацію.

— Бачиш той провулок? Це гарний провулок. Він каже: «Привіт. Вони переважають за кількістю, як 256 + 64 + 8 + 2 + 1 до 1. Тікайте до мене».

Від шолома Щебня відскочив кийок.

— Біжімо!

Двоє вартових майнули у провулок. Імпровізовані армії спостерігали за ними, а потім, на мить забувши розбіжності, почали їх переслідувати.

— Куди він веде?

— Далі від людей, які за нами женуться!

— Я вже люблю цей провулок.

Їхні переслідувачі, намагаючись одночасно потрапити у простір, в який ледве вміщається один троль, зрозуміли, що вони штовхаються зі своїми смертельними ворогами, і почали битися один з одним у найшвидшій, найкількіснішій і, перш за все, найвужчій битві, яка коли-небудь відбулася у місті. Дуболом жестом зупинив Щебня і зазирнув за ріг.

— Думаю, що ми в безпеці, — сказав він. — Все, що нам потрібно зробити, — вийти з іншого кінця цього провулка і повернутися до штабу Сторожі. Зрозумів?

Він обернувся, але не побачив троля, зробив крок вперед і сам тимчасово зник зі світу людей.

— О, ні, — сказав сержант Колон. — Він обіцяв, що більше чарки не торкнеться! Подивіться, у нього ж ціла пляшка!

— Що це? «Обіймиведмідь»? — поцікавився Ноббі.

— Навряд чи — він досі дихає. Ну ж бо, допоможи мені.

Нічна сторожа скупчилася навколо. Морква всадовив капітана Ваймза на стілець посеред підлоги штабу Сторожі.

Анґва дістала пляшку і подивилася на етикетку.

— «Справжня автентична соковита гірська роса В. Д. В. Нудля», — прочитала вона. — Він помре! Тут написано, що міцність сто п’ятдесят відсотків, і це перевірено!

— Ні, просто старий Нудлевий рекламний трюк, — сказав Ноббі. — Ніхто нічого не перевіряв. Просто випадкові реакції.

— Де він подів свого меча? — помітила Анґва.

Ваймз розплющив очі. Першим, що він побачив, було стурбоване обличчя Ноббі.

— Прк-ля-ття! — прохрипів він. — Меч-ч? Хай забр-рає! Ура!

— Що? — не зрозумів Колон.

— Строж-жа! Немає! Всі… вдпустка…

— Гадаю, він досі п’яний, — сказав Морква.

— П’яний? Я не п-п’яний! Як ти смієш звти мене п-п’яним, коли я тврез-зий!

— Дайте йому кави, — запропонувала Анґва.

— Здається, наша кава йому не допоможе, — сказав Колон. — Ноббі, збігай до Товстуна Саллі на Пузоздавному провулку і принеси чашку їхньої спеціальної хапонійської кави. Але не металеву. Запам’ятав? Не металеву.

Ваймз моргнув, поки його всаджували на стільці.

— Усі геть, — кричав він. — Бабах! Бабах!

— Леді Сибіл розізлиться, — сказав Ноббі. — Знаєте, він обіцяв більше не пити.

— Капітане Ваймзе? — звернувся Морква.

— М-м-м?

— Скільки пальців?

— М-м?

— Гаразд, скільки рук?

— Чтир-ри.