Озброєні полностью

— Дідько! Я його таким уже кілька років не бачив, — сказав Колон. — Зараз дещо спробую. Хочеш ще випити, капітане?

— Йому точно не потрібно…

— Замовкни, я знаю, що роблю. Ще випити, капітане Ваймзе?

— М-м?

— Я ніколи не бачив його таким, щоб він не міг чітко сказати «так!», — сказав Колон. — Думаю, краще відвести його до його кімнати.

— Я візьму його. Бідолаха, — сказав Морква. Він легко підняв Ваймза і перекинув його через плече.

— Боляче бачити його таким, — сказала Анґва, ідучи за ним сходами.

— Він п’є лише тоді, коли засмучений, — сказав Морква.

— А чому він засмучений?

— Іноді через те, що давно не пив.

Будівля Псевдополь-Ярду раніше була резиденцією родини Ремкін. Зараз перший поверх віддали Сторожі.

У Моркви була своя кімната. У Ноббі були одна за одною чотири кімнати, кожна трималася лише до тих пір, поки в ній ставало важко знайти підлогу. І у Ваймза була своя кімната.

Більш-менш. За її виглядом цього не можна було сказати. Навіть ув’язнений у камері десь викарбує хоч якісь ознаки своєї особистості. Анґва ніколи не бачила такої неживої кімнати.

— Він тут живе? — спитала Анґва. — Жах.

— А чого ти очікувала?

— Не знаю. Чого завгодно. Чогось. Не нічого.

У кімнаті стояло безрадісне залізне ліжко. Пружини та матрац провисли так, що утворювали своєрідну систему, змушуючи кожного, хто в неї потрапив, миттєво скластись у спальне положення. Під розбитим дзеркалом стояла чаша для вмивання. Біля дзеркала стояла бритва, обережно вирівняна у напрямку до Осердя світу, оскільки Ваймз поділяв забобон, що це дасть змогу довше зберігати її гострою. Був коричневий дерев’яний стілець із надламаним сидінням з очерету. І маленька скриня біля підніжжя ліжка.

І це було все.

— Я маю на увазі принаймні килим, — сказала Анґва. — Картину на стіні. Щось.

Морква поклав Ваймза на ліжко, де він несвідомо прийняв спальне положення.

— А у вашій кімнаті є щось? — спитала Анґва.

— Так. У мене вдома є діаграма стовбура шахти № 5. Це дуже цікавий стовбур. Я допомагав у його розробці. Ще є всілякі книги та речі. Капітан Ваймз насправді небагато часу проводить у приміщенні.

— Тут навіть свічки немає!

— Він казав, що добре пам’ятає шлях до ліжка.

— А якесь оздоблення чи що-небудь?

— Під ліжком є аркуш картону, — після деяких роздумів доповнив опис Морква. — Пам’ятаю, коли він його знайшов, ми прямували Філігранною вулицею. Він сказав: «Це ж підошов на місяць, якщо я в цьому хоч щось тямлю». Він дуже радів тому аркушеві.

— Він навіть не може дозволити собі чоботи?

— Думаю, може. Чув, колись леді Сибіл запропонувала купити йому будь-які чоботи, які він тільки захоче, і він дуже на неї образився. Він ніби намагався продовжити їм життя.

— Але ж ви можете купити чоботи, а отримуєте менше, ніж він. Та ще й відправляєте гроші додому. Мабуть, він усе пропиває. От ідіот!

— Не треба так. Я впевнений, що він місяцями не торкався алкоголю. Леді Сибіл перевела його на сигари.

Ваймз гучно захропів.

— Як ти можеш захоплюватися такою людиною? — здивовано спитала Анґва.

— Він чудова людина.

Анґва підняла ногою кришку дерев’яного комода.

— Гей, я не думаю, що ти можеш так робити, — жалюгідно заперечив Морква.

— Я просто дивлюся, — сказала Анґва. — Цього не забороняє жоден закон.

— Насправді, згідно із Законом про охорону приватного життя 1467 року, це…

— Є лише старі черевики та інший мотлох. І якийсь папір.

Вона потягнулася вниз і взяла в руки грубо зроблену книгу. Це була просто купка паперу неправильної форми, прошита між собою.

— Це належить капітану…

Вона розгорнула книгу і прочитала кілька рядків. Поволі в неї опускалася щелепа.

— Подивіться на це! Звичайно, у нього немає грошей!

— Що ти маєш на увазі?

— Він усе витрачає на жінок! Хто б міг подумати, правда? Подивіться на цю сторінку. Четверо за тиждень!

Морква заглянув їй через плече. Ваймз на ліжку захропів.

Там, на сторінці, округлим почерком Ваймза було написано:

— Здається, з Аннабель Каррі було не так добре, всього за два долари, — вишкірилася Анґва.

Вона помітила, як у кімнаті повіяло холодом.

— Я б так не сказав, — повільно прошипів Морква. — Їй лише дев’ять років.

Його рука міцно стиснула її за зап’ястя, а друга витягнула книгу з пальців.

— Гей, відпусти!

— Сержанте! — крикнув Морква через плече. — Ходи-но сюди на хвилинку.

Анґва намагався вирватися. Рука Моркви була нерухомою, як залізні кайдани.

На сходах почувся скрип Колонових чобіт, і двері відчинилися.

Парою щипців він тримав крихітну чашечку.

— Ноббі дістав ка… — почав він і зупинився.

— Сержанте, — спокійно продовжив Морква, дивлячись Анґві прямо в обличчя, — молодший констебль Анґва запитує про пані Ґаскін.

— Вдова старого Довгоногого Ґаскіна? Вона живе на Фаршовій вулиці.

— А пані Скуррік?