Я підтягнув комір пальта до вух, запхав руки в кишені, ще кинув погляд на теплий затишок ресторану. Біля вікна сидів самотою чоловік. Я сповільнив крок. Міг заприсягтися, що то був Едвард Мунк. Я перейшов вулицю, на площі Ейдсволлс-плясс вийняв цигарку — останню, — стояв і роздивлявся чоловіка. Скільки себе пам’ятаю, я захоплювався його картинами. Цікаво, чи Едвард Мунк стикався з таким самим, як і я: відтворював на полотні риси, вигини, лінії, штрихи й кольори, які вимальовувалися в голові? — думав я, спостерігаючи за ним.
Якби я міг з ним поговорити, то запитав би, що він думає, як йому вдається ота трансформація — від уявної картини до картини на полотні?
Я полічив монети в кишені, на філіжанку кави вистачало. Я загасив недокурок, поклав його до кишені, глибоко вдихнув і квапно, ніби спізнювався, рушив до дверей Ґранд Кафе. Я таки квапився, мусив встигнути, доки не згасла моя відвага.
Було раннє пообіддя, відвідувачів у ресторані небагато. Мене посадили за столик під колоною, але я там не довго всидів, підвівся і рішуче підійшов до Мунка. Продумав наперед, що казатиму, та щойно розтулив рота, усі слова кудись зникли. Мунк скоса глянув на мене.
— Чого стовбичите з роззявленим ротом? — запитав він. — Чогось від мене треба?
— Так, я…я… Як ви це робите?
— Що роблю?
— Переносите те, що намалювали в уяві, на полотно?
— Як людина, яка захоплена чимсь важливим, — усміхнувся Мунк. — Існуванням, ба, самим творінням, — розвів він руками. — Сідайте, друже!
Я сів на стілець навпроти. Мунк узяв зі столу келиха.
— Хочете? Це — шампанське, іноді дозволяю собі келих.
— Мені цього забагато…
Мунк відмахнувся, мовляв, пусте.
— Ви щось їли?
— Ні… давно…
— Це помітно. Ви один з тих молодих художників, які постійно живуть на межі голоду, правда? А тепер хочете отримати рецепт, як стати успішним. Як вас звати?
— Ґюннар Лауріцен.
— Ґюннар… Може, перейдемо на «ти»?
— Звісно.
Мунк перехилився до мене через стіл.
— Усіх цікавить малярська техніка, світло й тінь, кольори й відтінки, але таємниця ховається у твоїх почуттях, — промовив він. — Ти мусиш відчувати те, що малюєш, мусиш любити, ненавидіти, зневажати, боятися, відчувати сором, горе, радість, пристрасть і… — він на мить замовк, пильно вдивляючись мені в очі. — Ти голодний, але на бідного не схожий. Тебе видає одяг.
— Я…
— Нічого не кажи, дай подумати… Ти з заможної родини, мрієш заробляти на прожиття мистецтвом, поки марно, а твої батьки вважають твої мрії несусвітньою дурницею. Так?
Мунк примружився.
