Мені було двадцять, два роки я відучився на теологічному факультеті, щоб стати священиком, як батько. Але за останній семестр я не з’явився на жодній лекції. Мене нудило на саму лиш думку про це. Марна затія, я ніколи не став би добрим священиком. Перед очима поставав батько, який нависав над парафіянами з кафедри й то злісно шепотів, то викрикував свої завчені постулати про рай і пекло, погрожуючи вірянам за те, що вони забули про мораль.
Я не був таким, як він, я не вірив у Бога так, як він.
Я блукав вулицями, зрозпачений, у глибокій депресії, а у вухах лунав батьків голос, який читав з Біблії: «Так само й чоловіки, позоставивши природне єднання з жіночою статтю, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, і чоловіки з чоловіками сором чинили. І вони прийняли в собі відплату, відповідну їхньому блудові». Або: «Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерті…»[1]
Я давно вже мав відважитися і вчинити йому наперекір. Натомість упокорився і пішов учитися. Я, грішний і ганьби вартий, один з тих, хто заслуговує на смерть.
Батько оскаженів від люті, коли я раз прийшов додому й сказав, що не можу більше продовжувати студії. Бо над усе хочу бути художником. Якоїсь миті я подумав, що він мене вдарить. Він завжди любив шмагати батогом: вербально — свою паству, однак буквально — свого кровного сина. Натомість батько довго стояв пронизуючи мене поглядом, а тоді вибухнув: «Художник! Мій син повинен стати священиком! І на цьому крапка!»
Того холоднючого зимового дня 1935 року я поволі брів центральною вулицею Карла Югана, повз Ґранд Кафе, роздивлявся за вікном ресторану людей, які теревенили, сміялися і піднімали келихи. Я теж міг би там сидіти в товаристві друзів, а не сумно тинятися містом і ніде не знаходити спокою. Я зневажав себе, соромився того себе, та що вже намагався подолати в собі гнітючі почуття, усе намарно.
Батько відмовився надсилати мені гроші, і я блукав голодний. Навіть тиждень тому він не привітав мене з двадцятиліттям. Я заборгував плату за маленьку кімнатку, яку винаймав в однієї вдови на Скьоєні. Коли ж сідав за мольберт, стіни мовби насувалися на мене з усіх боків, пензлик у руці тремтів так, що я не міг малювати, тривога росла й росла, аж голова ледь не лускала; я мусив виходити надвір і блукати вулицями, незалежно від часу доби й погоди.
