Він силився не видати занепокоєння. Фобос і Деймос спали поруч нього — але навіть не прокинулися, коли прийшли вороги!
Божі воїни зібралися навколо мертвих побратимів скорботним колом: бліді, німотні, налякані. Ілько і Лаврін із рушницями напереваги роззиралися навсібіч, ніби вбивці могли вискочити з найближчих кущів.
Отто по черзі провів долонею над обличчями полеглих, і відчув, як дотик їхніх вій впорснув йому мертвотну отруту переляку, що туманить розум.
Звільни нас від кожного страху, доторкнися до нас, Господи, поглянь на нас і зціли! Ґрандмейстеру не дозволено показувати слабкість, коли трапляється лихо. Тим паче після двох перемог!
Остання, щоправда, далася завеликою ціною. їм пощастило знайти ту божевільну жінку, їм пощастило вбити її, але вовкунка забрала з собою п'ятьох братів... Четверо (двоє з них — десятники!) загинули в бою, п'ятий сконав за кілька годин від кровотечі. Ще троє отримали поранення, і навіть після відпочинку крокували так повільно, що Отто наказав посадити їх на віслюків.
Ганебні втрати. Шварц улаштував пишні проводи, вкотре полегшивши свій рахунок у найближчому банку (сума дедалі меншала, але й видатки меншали відповідно до розміру загону), та навіть бенкет не розрадив хортів, пригнічених високою ціною за життя однієї жінки. Всі понабивали животи, напилися безрадісно і лягли спочивати.
Минуло кілька днів. Лише тінь смутку почала розсіюватися, як трапилося нове горе.
— Requiescat in pace.
Отто поглянув на знічених воїнів. Усі усвідомлювали, що двоє зарізаних вартових — лише початок, і якби лікантропи схотіли вбити більше, їм нічого не завадило б. То було зухвальство, нахабний виклик, страхітливе послання, що знаменувало велику зміну: одержимі демоном стали мисливцями, а хорти — здобиччю.
— Мабуть, родичі вбитої, — продовжував Руслан, ніби хтось не розумів. — Тільки вони най...
— Знаю!
Фобос і Деймос завмерли біля вбитих, гляділи на скривавлені боки і давилися слиною. їхнє хрипке збуджене дихання та ревіння віслючків порушувало тишу.
Ґрандмейстер зірвав капелюха, став на коліно перед мерцями і схилив голову. Решта загону, як один, повторила за ним, і Руслан почав молитву за загиблими побратимами.
— Непереможний, неосяжний і могутній у боротьбі Господи Боже наш!
Іще одне випробування небес.
— Зглянься, о Премилосердний Господи, на рани їхні, муки, стогін та страждання, і визнай за подвиг добрий і Тобі вгодний...
Це випробування буде найскладнішим, відчував Отто. Але вони гідно пройдуть його.
— Даруй їм бути спільниками у торжестві та славі переможців разом з усіма, хто воював під знаменом Хреста Твого проти диявола...
Шварц перехрестився, звівся на рівні. Повернувся до загону і промовив:
— Браття!
Тривожні погляди. Отто призвав на поміч усе своє красномовство.
— Нині ми ховаємо загиблих. Підступно вбиті, вони вже чекають коло райської брами, поки ми на грішній землі плачемо за ними. Браття! Не дозволяйте страху оселятися у ваших серцях! Адже саме цього бажає нечистий. Він хоче зламати вас, відвернути від святої справи, зупинити полювання хортів Святого Юрія! Та цьому не бувати, — він махнув руками до сонця, що тільки-но визирнуло з-за хмар. — Бачите? Палають мечі архангелів! Чуєте? Сурмлять до бою! Цієї ночі почалася остання битва між обраними войовниками небес та недобитками пекельної зграї!
Суцільна тиша була його вироком. Він ковтнув слину, підвищив голос і провадив:
— Вони можуть обертатися на вовків, але ми маємо срібло! Вони бачать вночі, але ми маємо світло! Вони вміють чаклувати, але ми стоїмо під захистом святих молитов!
— Щось молитви не захистили цієї ночі, — пробасив Ілько.
Уперше хтось наважився перебити його промову.
Отто поглянув на Руслана. Командор стояв із відчуженим обличчям, хоча мав би зробити тупоголовому належне зауваження. Шварц нервово смикнув себе за вуса, перевів погляд на гевала, всміхнувся найкрижанішою зі своїх посмішок:
— Май віру, брате. На то була воля Господа.
Ількова фізія і схрещені на грудях руки свідчили, що така відповідь його не влаштувала.
Надалі ніхто не перебивав Отто, проте слухали мляво — промова, що вийшла однією з найкращих, не запалила їхніх очей. Не окрилила, не надихнула, не переконала ні Ілька, ні його брата-близнюка, ні решту. Бісер перед свинями!
Засмаглі фізіономії, видублені сонцем і вітрами, зарослі вусами й бородами. Згорблені спини. Порожні очі. Не хорти Святого Юрія, а вуличні собацюри! Божа іскра згасла в їхніх душах, і від тої невіри вони стали огидні.
Отто стиснув у руці хрестика і прислухався: так, долоня Його ваговито лежала на плечі. Дякую, Господи! Твій вірний мисливець донесе хреста, навіть якщо доведеться нести самотужки — як довелося колись твоєму Сину!
Хорти викопали могили, попрощалися почесним залпом, поставили над насипом великий хрест, вирубаний близнюками з дерева. Рушили далі.
Шварц перерахував: сімнадцять. Разом із ним — вісімнадцять. Троє поранених, отже, вважай, що п'ятнадцять. Скільки лікантропів за ними полює? Двоє, троє? Вже неважливо. Тепер хорти попереджені і готові. Святий спис чекає, аби пронизати чергового вовка.
