— Жодної помилки, брате Шварце, — урвав Мефодій. — Я прошу вас покинути скит завтра. Більше часу надати не можу: навіть у стін є вуха, а серед моїх підлеглих є охочі на моє місце, які радо донесуть куди треба за непослух волі Симеона.
— Ось так просто ви викидаєте людей, — Отто похитав головою, тримаючи гнів при собі.
— Можете пошукати прихистку деінде. Наприклад, у церкві святого Юра, вашого патрона, — всміхнувся настоятель.
Львівська церква належала католикам, які від самого початку відхрестилися від полювання, натомість нишком сприяли втечам і порятунку характерників. Мефодій не міг цього не знати.
— Або в домініканців! Вони також пси господні, що обрали чорно-біле вбрання, і немало сприяли знищенню єретиків... Між вами багато спільного, чи не так?
Тепер він просто збиткувався.
— Рішення остаточне, — ігумен переклав кілька папірців на столі, і додав мимохіть: — До того ж мушу донести до вашого відома, що троє хортів Святого Юрія висловили бажання прийняти постриг і залишитися в скиті.
А такого удару Шварц не очікував!
— Що? — Отто смикнув себе за вуса. — Забирати моїх людей? Як ви смієте?!
— Це не ваші люди, Отто. Вони вільні робити власний вибір.
— Дурня! Ви їх намовили! Підступний, наче змій, — Шварц, поступившись спалаху гніву, підхопився з табурету. — Запросили на гостину, аби обікрасти! Не прийняли моїх монет, аби пізніше взяти людьми!
— Не верзіть дурниці, Отто.
— Де ці троє? Я маю поговорити з ними!
— Заборонено, — відрубав Мефодій. — До рясофорів шлях закритий.
— Тоді дайте мені трьох людей навзамін!
Ігумен підвівся. Сперся руками об стіл. Зміряв Отто поглядом з-під кошлатих брів.
— Це монастир, а не казарма. Ви бодай розумієте значення слова «схима»? — Мефодій ляснув долонею об стільницю. — Вас засліпила ненависть! Ви не бачите нічого, крім власної гордині. І ще дивуєтесь, чому люди тікають із вашого загону?
— Ви нічого не знаєте про мій загін!
— Я почув удосталь, — Мефодій криво посміхнувся. — Назвіть-но імена поранених, яких ви так відчайдушно хочете побачити.
Тут він його упіймав. Отто спробував пригадати... Та всі обличчя змішалися в одне — Русланове.
— Бачите? Вам же байдуже до них, Отто. Ці люди для вас — зброя, яку можна використати і викинути.
— А ви самі знаєте їхні імена, ігумене? — прошипів ґрандмейстер.
— Опанас, Павло, Василь, — відповів Мефодій без затримки.
— Мені потрібні воїни для останньої битви проти лікантропів, шановний ігумене, — Шварц повернувся до ділового тону. — Натомість ви послаблюєте мій загін і виганяєте за стіни монастиря просто в пащу ворога. Наші смерті будуть на вашій совісті — так і знайте!
— Не намагайтесь спихнути власні провини на мене, бо я несу власні гріхи, — відказав Мефодій. — Трійця лишиться, а ви мусите покинути монастир завтра до обіду. Все зрозуміло?
— Незрозуміло, чому ви звете себе людьми віри! Такі само зрадливі інтригани!
— Дивно чути наївні слова від досвідченого чоловіка. Невже ваша легендарна слава виявилася роздутою?
Отто вийшов, люто хряснувши дверима.
Він одразу кинувся до келії поранених, але його не пропустили — двійко заздалегідь виставлених на чати ченців не дозволили Отто навіть постукати. Тоді він знайшов Руслана і наказав негайно зібрати рештки загону.
Звістку про продовження походу хорти сприйняли мовчки. В їхніх поглядах мерехтіла холодна порожнеча. Жодних протестів, жодних запитань. Ніхто, крім Руслана, не сів чистити зброю.
Наступного ранку, коли загін зібрався перед брамою, не дорахувалися Ілька з Лавріном. Вартовий чернець повідомив, що близнюки покинули монастир уночі.
— Чому ви не затримали їх? — крикнув Отто.
— За яким правом? — здивувався брамник. — Гості вільні йти, коли заманеться.
Шварц був ладен розірвати власного капелюха на клапті. Бог із тими пораненими зрадниками — але ці двоє телепнів були потрібні! Він розраховував на близнюків, на найміцніших вояків, а вони втекли, як останні боягузи!
— Це все Мефодій влаштував, чи не так?!
— Йдіть із миром, браття, — відгукнувся ігумен з відчиненого вікна. — Сподіваюся, зібрані вам припаси стануть в пригоді. Бог у поміч!
Удар за ударом. Зрада за зрадою. Коли брати-прочани малодушно відвернуться і підуть геть — знай, що поруч лишилися найвірніші.
Отто скреготнув зубами, крутнувся на закаблуках і вийшов із брами скиту, бурмочучи під ніс усі відомі лайливі слова. У цьому монастирі вони мали відпочити і набратися сил, а натомість втратили ще п'ятьох!
Він стрімко крокував уперед, і навіть не почув, як його наполегливо кличуть.
— Дозвольте запропонувати, — Руслан обережно торкнувся плеча.
— Що таке?
Отто розвернувся до вісьмох похмурих чоловіків, що лишилися від незліченної армії божих воїнів.
— Нас лишилося менше, ніж апостолів Спасителя, — Руслан зітхнув і рішуче продовжив: — Необхідно відновитися для продовження боротьби. Знайти охочих і поповнити наші ряди.
— Ти кажеш за всіх? — спитав Отто.
— Він каже за всіх, — відповів один із хортів.
Як його звуть? Кирило? Барило? Байдуже. Навіщо запам'ятовувати імена, коли їхні власники можуть зникнути будь-якої миті...
— Що ви пропонуєте?
