— Ми зробимо ноші, і почергово доправимо поранених до найближчого села, — вирішив Отто. — Там придбаємо воза з парою волів. Далеко звідси до села?
— Гарний задум, великий майстре, проте я не певен, чи знайдуться зараз селяни, охочі продати воза і скотину, — Руслан поштиво вклонився. — Чи можу я запропонувати іншу думку?
— Слухаю.
— Я вивчив мапи. Неподалік є скит...
— Скит?
— Аскетичний чоловічий монастир православної церкви, — пояснив командор. — Стоїть у двох милях звідси. Смію думати, що там можна відпочити в безпеці, зібратися на силі і відновитися до боротьби.
Шварц мало не розсміявся. Як вдало! Справдешній Божий промисел.
— Одного дня ти станеш грандіозним миливцем, Руслане, — посміхнувся Отто. — Чудова думка! Я охоче пристаю на неї.
Хорти зраділи, і на їхніх обличчях уперше за останні дні проступили усмішки. Монастир! Відпочинок! Заради такого вони були ладні крокувати скільки треба. Коли з'явилася обнесена муром озія на скелі, самотня й неприступна, настрій у всіх піднісся, хода пожвавішала, навіть поранені дибали швидше.
Настоятель скиту непроханим гостям не зрадів. Він довго барився, поки хорти чекали біля брами, затим уважно розглядав запилюжені однострої, в яких ледь проглядалися хрести, дослідив стяг зі Святим Юрієм... Отто гучно відрекомендувався.
— Ігумен Мефодій, — назвався неохоче парох.
Довгасте обличчя втілювало аскетичну суворість. Постава свідчила про владність і твердий характер. Шварц попросив короткої авдієнції, і коли лишився з Мефодієм удвох, замість довгої розповіді про їхні злидні простягнув кілька золотих монет.
— Сподіваюся, цього вистачить.
Мефодій кілька секунд споглядав дукачі зіщуленими очима, а потім скривив губи.
— Справді? Ви такої низької думки про мене?
— Пробачте, — Отто вклонився.
— Мої сумніви спричинені вимогами нашого уставу, а не жадобою, — ніздрі на орлиному носі пароха гнівно роздувалися.
— Я звик до продажних лицемірів у рясах, — відповів Отто, тим самим натякаючи, що ігумен до них не належить, але той не зрозумів компліменту.
— Ви мені не подобаєтеся, пане Шварце, та ваш загін потребує відпочинку. Це суперечить уставу нашого скромного скиту, але ми не можемо відмовити у притулку нужденним братам у Христі, — відказав Мефодій. — Гостюйте і відпочивайте. Ласкаво просимо.
Справжній добрий самарянин, подумав Отто, соромлячись невдалої спроби підкупу.
Дерев'яні келії, невелика церква, господарські приміщення — скромному скитові було далеко до величних неозорих лавр, де готували армії божих воїнів. Тут не малося розкошів і пишнот, але хортам було байдуже: вони радісно розташовувалися на запропонованих місцях без нарікань. Поранених улаштували в окрему келію, де ченці опікувалися їхніми ранами. Шварцу надали невелику кімнату, де панувала прохолодна вільгість, через що стіни поросли плямами грибку, які не насмілилися торкнутися святого розп'яття.
Гостям дозволили відвідувати служби і трапезувати разом із ченцями. Порушуючи розклад, для хортів приготували лазню, видовблену просто в скелі. Споглядаючи, як воїни ходять у стінах фортеці віри, Отто згадував минувщину, коли він мандрував між величними монастирями, муштрував військо до великого полювання. Чорні ріки нуртували, закипали... О, які прекрасні то були часи! Зараз вони скидалися на далекий сон...
Отто дозволив собі розслабитися. Кожен має право на спочинок: приємно дати ногам спокій, не міркувати про табір чи вартових, а просто вимитися, поголитися, лягти на зручного солом'яника і заснути без думок про лікантропів, які чигають поблизу. Про всяк випадок Фобос і Деймос, загодовані кістками, спали біля дверей, та ніч минула спокійно — вороги не наважилися зазіхнути на обитель. О, забута блаженність! Коли так спокійно було востаннє? Мабуть, у Вінниці, ще до того, як той безбожник Кривденко вирішив остаточно зрадити їх...
День за днем Шварц проводив у молитвах і читанні Біблії, шукаючи розради. На загальні служби не приходив, харчувався у себе і бачився лише з Русланом, який навідувався надвечір.
Сьомого дня пообідді ґрандмейстера покликав ігумен для невідкладної розмови. У його кабінеті володарювала аскеза, яку Отто поважав: стіл, пара табуретів, іконостас, книжкова полиця. Ані золота, ані коштовностей, ані шовків — усе, як личить смиренному християнинові.
З Мефодієвого обличчя ґрандмейстер зрозумів, що розмова буде неприємна.
— Вимушений просити вас залишити стіни мого монастиря, — сповістив парох без привітань.
— Чому? — поцікавився Отто. — Мої люди порушили якісь заборони?
— Ні. Сьогодні вранці я отримав розпорядження від Патріарха Симеона особисто, — ігумен махнув листом, скріпленим великою пурпуровою печаткою. — Він не бажає, аби наша церква надавала вам притулок чи бодай-яку іншу допомогу.
— Дуже дивне розпорядження.
— Не мені судити волю Патріарха.
— Чи можу я подивитися на цей лист зблизька?
— Ні. Проте в його автентичності можете не сумніватися.
— Певно, якась помилка, — у пошуках спокою Отто несвідомо торкнувся хрестика. — Як...
