За наказом господаря Фобос і Деймос рискали навколо, винюхували засідки, а хорти тримали заряджені сріблом гвинтівки в руках.
— Необхідно посилити нічну варту, — сказав Руслан.
— Ми подвоїмо її.
— Я докладу всіх зусиль, аби вполювати тих убивць, великий майстре.
Отто стримав смішок. Великий? Він давно втратив право на такий титул.
— Не сумніваюся, командоре.
Куди вони йшли? Отто і сам уже не знав. Треба знайти і допитати чергового родича якогось вцілілого лікантропа у сподіванні, що їм пощастить, як пощастило з Катрею Чорнововк...
Як одна жінка могла так знекровити їх? Шварц стискав свого хрестика, аж кути різали долоню. Адже вони мали освячену срібну зброю! Оточили непоміченими, мали чисельну перевагу! Що пішло не так? У чому вони помилилися? Мабуть, варто було закидати ту хату смолоскипами.
— Може, варто заночувати у гостьовому дворі?
Отто кинув на Руслана гнівний погляд.
— І засвідчити наш страх? Вони тільки цього й прагнуть, — він указав на стяг, який ніс на плечі молодий командор. — Святий Юрій не боявся. І ми не боїмося! Станемо у затишному лоні природи, де підготуємо гідну відсіч! Зрозумів мене, Руслане?
— Так, великий майстре.
Хорти крокували мовчазною колоною, яка нагадувала радше поховальну процесію, ніж бойовий загін. Коли довга подорож зіб'є ноги в кров і забере останні сили — знай, що ти за крок від мети.
За наказом ґрандмейстера на табір спинилися раніше. Стали посеред чистого поля, широкою смугою розкидали стоси віття навколо, встановили прапор і нашвидкуруч зроблений хрест біля вогнища. Приготування задовольнили Отто: тепер ніхто не підійде до них безчутно!
Хорти повечеряли, помолилися, вляглися довкруж багаття зі зброєю в руках; четверо вартових тривожно вглядалися на всі сторони світу. Після опівночі їх мала змінити друга четвірка.
Отто вклався на ковдру, посовгався, вмощуючись зручніше, підклав під голову капелюха. Фобос і Деймос дрімали за його спиною, поки він вдивлявся у вогонь. Він і сам був вогнем — нестримним, безжальним, очисним — вогнем Його волі! Блискавкою впаде на ворогів, нікому не сховатися від нестримного гніву...
Загриміли постріли, і Шварц скинув із себе сон. У передсвітанкових сутінках незримі стрільці вгатили по табору щільним вогнем. Отто вхопив рушницю, помітив черговий спалах і відправив туди кулю.
— До бою, браття! — загорлав на перезарядці. — Вірую! Вірую!
Ніхто не підхопив гасла. Хорти продовжували лежати, їхні темні очі налякано лупали; всі горнулися до землі, наче сполохані плазуни, і лише Руслан, Ілько та Лаврін відповіли пострілами наосліп.
Гримнув вибух. Ворожа куля влучила в хрест, вибила з нього довгу тріску. Ми можемо програти, подумав Отто раптом. Вони прийшли по наші голови, а ми лежимо навзнак, скоцюрбившись від страху... Нас розстріляють іздалеку, закидають гранатами, а потім доб'ють ножами вцілілих...
Постріли змовкли. Фобос і Деймос голосно брехали, аж Отто не наказав їм стулити писки; більше жодних звуків. Ворог відступив.
— Втекли, — Руслан стискав рушницю так сильно, ніби тримав горлянку лікантропа. — Я налічив дванадцять пострілів.
— За ними! Всім встати! Які ви хорти? Ви — хробаки! За ними!
Вояки слухняно піднімалися, свідомі своєї провини.
— Майстре, ні!
Отто здивовано повернувся до командора.
— Що ти таке кажеш, Руслане?
— Я розгадав їхній задум! Вони хочуть виманити нас у поле, там розпорошать і по одному розірвуть на шмаття. Фобос і Деймос не зарадять, — спішно пояснював Руслан. — А дотого ж... погляньте.
Тільки зараз Отто побачив чатових. Комусь поцілили в голову, комусь влучило в груди — вони навіть не збагнули, звідки стріляють. В одного небораки, який вперто стверджував, ніби знайшов у льосі вовкунки малятко (яке, однак, безслідно зникло, варто йому було відвернутися), носак чобота потрапив до багаття, і тепер тлів.
— Ми помилилися, — додав Руслан. — Тепер вони напали здалеку...
Віддані віслючки, які тягнули харчі та побутове знаряддя, а потім везли на собі поранених, лежали у величезній кривавій калюжі — їх посікло уламками гранати. Один іще квилив, смикався, і хтось скінчив ту агонію пострілом милосердя.
— Викопайте дві великі ями, — наказав Шварц.
— Їхнє м'ясо можна... — почав було якийсь із близнюків.
— Дві. Ями. Хутко!
Цього разу він не виголошував промов. Над людською могилою прочитали молитви і поставили хрест, побитий кулею. Над віслюками накидали земляний горбик. Розібрали між собою їхні пожитки. Рушили далі.
Їх лишилося чотирнадцять. П'ятеро втрачені на полюванні; двоє вчора; четверо сьогодні. Якщо так триватиме надалі, то до кінця тижня від їхнього загону не зостанеться нікого.
На привалі Отто розгорнув фамільну Біблію, сподіваючись знайти відповідь у Книзі книг — вона завжди дарувала мудру пораду скрутної миті.
— Великий майстре?
— Слухаю, Руслане.
— Брати скаржаться, що йти стало важче, оскільки вага їхніх наплічників значно збільшилася. Та й пораненим складно пересуватися, довго вони не витримають.
Самому Русланові довелося перти на собі архівні теки, папери та інші документи — все це добро значно перевершувало клунок його особистих речей.
