— Слід податися до найближчої залізниці, а звідти рушити у західні паланки, — решта загону кивками підтримувала свого командора. — Знайти притулок там, або тимчасово виїхати за кордон. Зібрати нові загони.
Відновлені чорні ріки, від яких нема рятунку. Вогнища, на яких корчаться останні лікантропи. Можливо, їм і справді варто перепочити. Ця дорога виявилася значно довшою, ніж Отто собі уявляв...
— Добре. Але ми повернемося і завершимо розпочате.
Його рішення зустріли радісними криками. Несповідимі шляхи твої, Господи.
Руслан доповів, що від найближчої залізниці їх розділяє два денні переходи. Хорти, натхненні новим майбуттям, забули про вагу на плечах і мало не бігли вперед. Руслан розвернув вичищений стяг зі Святим Юрієм — чорне полотнище здавалося завеликим для такого маленького загону. На мить Отто привіднілися останні хрестоносці, які долають пустелю на шляху до рідного замку; малочисельні, але непереможені, йдуть із прямими спинами, не покинувши освяченої зброї, а мрія про новий похід напуває їх ліпше за води оази...
На ночівлю зайшли до шинку на роздоріжжі. Інші постояльці дивилися на хортів скоса, проте Отто звик до таких поглядів. Уранці шинок розбудили перелякані крики — на подвір'я підкинули трупи двох однакових чоловіків, що мали на оголених грудях криваві різьблення «S.O.».
— Недалеко втекли, — пробурмотів Руслан.
— Зрадники отримали своє, — Шварц не мав до втікачів ані краплі співчуття.
Ілька з Лавріном лишили на поховання переляканому шинкареві, додали йому за клопоти кілька талярів, а самі рушили далі. Фобос і Деймос безперестанку крутилися, винююхуючи пастки.
— Тільки вони ніколи не зрадять мене, — прошепотів Отто.
Вбивство близнюків розвіяло дух вчорашньої радості. Хорти похнюпилися, Отто сповнювала гіркота. Потайки він сподівався, що після тижневого затишшя лікантропи зникнуть, але ті йшли назирці.
Як трапилося, що їх гнали геть, наче перелякану худобу? Перемога була так близько! А тепер, ніби жалюгідні недобитки, вони змушені відступати і починати все знову: шукати новобранців, навчати, забезпечувати зброєю, вишукувати прокляті душі серед лісів і степів... Хіба не простіше перегорнути цю сторінку? Повернутися, нарешті, до стін рідного маєтку, які покинув понад два роки тому, залишити цю країну на її синів — нехай Руслан усе очолить...
Ні! Шварц упізнав спокусливий підступ, ревно перехрестився і розбив малодушні думки дощенту. Він устояв — отже, загін також устоїть! Байдуже, що їх лише дев'ятеро. З ними Бог, і це не просто красиві слова. Вони не тікатимуть!
Отто вигледів потрібну місцину, а потім рішуче зійшов з дороги. Спинився на безлюдному пригірку біля струмка, роздивився навколо. Фобос і Деймос винюхували здобич. Хорти дивилися на великого майстра з похмурим очікуванням.
— Ми готові йти далі без привалів, — висловився Руслан. — Мусимо поспішати, аби встигнути до залізниці до настання темряви.
Отто розрубав повітря рукою.
— Хіба ви не розумієте, що ми тікаємо, ніби полохливі щури? Чи вам, гордим божим воїнам, не бридко від такого? — слова променіли святенницьким пломенем. — Ми — обрані Господом серед тисяч інших. Наймужніші, найзапекліші, найзагартованіші! Хіба Святий Юрій тікав від ворога, коли вбивали його побратимів? Ні! Він бився до останнього, і так само ми, його хорти, дамо запеклий бій! Готуйте оборону. Ставте частокіл. Ми розіб'ємо лікантропів раз і назавжди, а потім рушимо на заслужений спочинок! Бог із нами, браття! Бог із нами.
Ніхто не підхопив його гасла. Поглянули на Руслана, який кілька секунд мовчав, а потім загнав древко прапора в землю. Хорти неохоче поскидали торби і дістали сокири. Взялися за роботу, але працювали мляво і затримувалися у гайку, де рубали молоді деревця. Гомоніли між собою більше, ніж готувалися до бою.
— Годі балакати! Ми марнуємо час! — закликав Отто. — Хутчіше!
Вони ніби не чули його.
Отто став навколішки. Помолився про майбутню перемогу, найважливішу перемогу в його житті. Коли розплющив очі, то побачив, що вісімка з сокирами в руках оточила його. Шварцововою спиною пробіг морозець.
— Що сталося? — Він звівся на ноги і озирнувся. — Табір досі не готовий!
Ніхто не відповів.
— Фобосе! Деймосе!
Отто свиснув, але пси кудись завіялися.
— Руслане, — Отто повернувся до командора і насупив брови. — Що тут відбувається?
— Маємо прикрі новини, — відповів Руслан.
У потилиці хрупнуло, і Отто провалився у безпам'ять...
Біль.
БІЛЬ.
Усе, що він до цього вважав болем, виявилося нічим.
Кожна частка тіла волала, розжарена пекельною мукою. Невже людська плоть здатна витримувати такі страждання? Його прохромило вогняним списом, його підняло на ньому. Всепронизний, неущухний спазм пульсував від заду до маківки, розривав живота, бив фонтаном і котився гарячими хвилями, наче ожилий вулкан.
