Обидва — шмаркачі, під носом засіялось, а на розум іще й не орано. Синки товстосумів, які за величезні хабарі влаштували їх «воювати» до безпечного загону біля дупи пана гетьмана.
— Відповідай, коли пан гетьман до тебе звертається!
Йому закортіло зірвати з цих дітлахів офіцерські відзнаки.
— Облиште, — наказав Яків.
Шмаркачі, надуті від обурення, повернулися до загону.
— Яремо... Надумаєш поговорити — приходь до палацу. Будь-коли тобі заманеться.
Характерник пішов геть, не зронивши жодного слова.
Коли він розповів про випадкову зустріч, друзі одностайно наполягли, що такою нагодою варто скористатися. Яровий противився, але здався: після Варганової самопожертви і відбитої у ворога столиці, війна, що стала для нього сенсом життя, поступилася місцем оголошеній Северином помсті за Орден, тож Ярема видобув зашиті у приховану кишеню дорожньої суми три клямри і рушив до палацу в компанії Василя Матусевича.
Прийшов чоловік у білому однострої гетьманської гвардії. Червоний аксельбант свідчив про звання офіцера, кривий шрам через половину обличчя — про бойовий досвід. Були часи, коли особисті гвардійці гетьмана мали в рядах кількох вовчих лицарів... А потім до влади прийшов Яків Яровий.
— Пан гетьман негайно прийме вас, — прогуркотів офіцер, чиї габарити могли позмагатися з Яремовими. — Прошу за мною.
Василь поклав долоню на плече характерника і проголосив його поводирем — чинив так за будь-якої зручної нагоди, бо ковіньку свою ненавидів так само, як і пересуватися навпомацки.
Уперше шляхтич Яровий потрапив до стін гетьманської обителі.
Сонячне проміння кипіло сяйвом на білому мармурі, височенні склепіння оздоблювала позолота, під ногами стелилися м'які килими кримських майстрів, кармінові гардини нагадували складені крила дракона. На п'єдесталах бовваніли скульптури і обладунки різних епох, безцінна порцеляна сусідила з фресками видатних митців, натерті до блиску широкі коридори дихали лункими протягами, а численні зали, чисті та охайні, ніби тут не ступали чоботи завойовників, були готові до прийомів найвищого рангу. Колись Ярема завмер би у святенницькому захваті, розглядаючись довкола, шаленіючи від припущень, як видатні гетьмани і славетні полководці крокували цими підлогами, вели бесіди біля коминів, приймали правителів інших держав, виносили доленосні рішення... Але нинішній Ярема з байдужим обличчям ішов за провідником, відстежуючи хіба що палацову охорону.
Особисту гвардію посилили сотнею імені Виговського, чиї червоно-білі, стилізовані під герб Абданк шеврони знали у всіх куточках гетьманату: ці вояки славилися як добірні ветерани війська Січового, і потрапити до їхньої сотні було вкрай складно та престижно. Не без зловтіхи Ярема завважив, що в ролі чатових вони почувалися ні в сих ні в тих, повсюдно забуваючи приписи статуту гетьманської охорони. Гвардійці в білому тим часом хвацько салютували офіцерові, з подивом витріщаючись на одноокого бороданя в капітанському мундирі, що оперезався аж трьома пасками водночас... І на кожному сяяла характерницька клямра — бронзовий тризуб, срібний вовк, золотий Мамай! Невже це Ярема Яровий на прізвисько Циклоп, який намагався закатрупити рідного брата-гетьмана, а згодом утік із в'язниці і заходився вбивати хортів Святого Юрія? Ціна його голови сягала сотні дукачів... Але чому тоді очільник охорони поштиво веде цього зарізяку до покоїв гетьмана?
На другому поверсі офіцер спинився перед черговою залою.
— Пане кобзарю, з огляду на приватність бесіди прошу вас лишитися тут, — пробасив до Василя. — Пан гетьман хоче поговорити з вами, але пізніше.
Ярема встиг пошкодувати, що припхався сюди.
— Прошу віддати зброю, — звернувся до нього офіцер.
А ти мене змусь, хотілося відповісти шляхтичеві, проте він волів якомога швидше розібратися зі справою, тому без суперечок усе віддав, навіть дозволив себе обшукати, відтак був допущений до зали.
— Нехай Мамай допомагає, — гукнув у спину Матусевич.
У залі творилося дійство.
Під пильними поглядами гвардійців Яків Яровий у білосніжному гетьманському вбранні, з золотим ланцюгом на шиї і замашною шаблею в руці, різав прапор Смарагдової Орди навпіл. Поруч жужмом валялися кілька зіпсутих стягів. Яків, прийнявши суворий вираз, стискав один край зеленого полотна в кулаці, другий попирав чоботом, а його шабля навдивовижу повільно пиляла сукно з двоголовогим орлом.
Шух! Шух! Шух! Сяйнули по черзі спалахи, лишаючи по собі хмаринки диму.
— Чи досить уже? — спитав Яків роздратованим тоном, не змінюючи суворого виразу обличчя.
— Дякуєм уклінно, — чоловік вискочив з-під накидки дагеротипного апарату. — Буде кілька чудових світлин на особистий вибір пана гетьмана!
Двійко його колег обережно випросталися зі своїх темних сховків і гаряче закивали на підтримку останнього твердження.
— Нарешті, — пан гетьман кинув шаблю разом із ворожим прапором долі, як натруджений шахтар надвечір кидає затуплене кайло. — Що там далі?
