Ярема спостерігав, як вітер бавиться новеньким шовком, гладить його, тріпоче, покидає, аби за мить напнути знову. Потираючи заплетену бороду, знічев'я прислуховувався до бесіди — чатові відмовлялися пропускати його до палацу, а Василь красномовно наполягав. Зрештою Матусевич переміг: чатові послали звістку про непроханого відвідувача, який скидався на відомого злочинця, що мав нахабство припертися збройним посеред білого дня до головної брами з вимогою авдієнції з паном гетьманом.
— Пішли перепитати, чи на тебе справді очікують, — сповістив кобзар із задоволеною усмішкою. — Дубоголові хлопці, з такими важко домовитися.
— Я би їм просто по пиці зацідив, — відповів Ярема. — Розучився вже стільки язиком плескати.
— Прибережи язика для зустрічі з паном гетьманом.
— Залиш це напуття придворним дуполизам.
Василь реготнув, обернувся до чатових, наче міг їх бачити, а потім спитав серйозно:
— Ти продумав розмову? Я свідомий того, що між братами панують особисті стосунки, але він найперше гетьман...
— Не турбуйся, Васильку, я накреслив собі основні тези.
— Про всяк випадок нагадаю, — Матусевич стишив голос. — Шила в мішку пан гетьман не втаїть: коли я вибухівку по добрих людях збирав, то всюди розпатякав, що замах готують сіроманці. Не хочу самославитися, але завдяки цим скромним зусиллям ваш подвиг став загальновідомим, і тепер пан гетьман не зможе легко привласнити всі лаври собі.
— Щиро вдячний.
Із Яковом Ярема зустрівся випадково.
Після бою він крокував схилами Києва, роздивляючись у пошуках товаришів, яких рознесло у хаотичному вирі битви. Заляпаний кров'ю, почорнілий від кіптяви, напівоглухлий від пострілів, характерник блукав вулицями, наче демон війни у пошуках поживи. Бій скінчився, радісно калатали дзвони Софії Київської, вигуки про перемогу ширилися повінню, а вцілілими флагштоками дерлися догори перші українські стяги. Шляхтич побачив, що досі стискає зламану шаблю, кинув її за плече — зброя належала полеглому ординцю. Вірний пірнач, ретельно обтертий продірявленою кулями сорочкою від крові та мізків, спочивав за поясом.
— Як вони дізналися? Як змогли так швидко приготуватися й перекинути сили? — дивувався Яровий, коли за добу після вбивства Темуджина почався наступ січовиків. — Як зуміли ввійти так тихо?
— Диво Господнє, — Василь перехрестився. — Не інакше!
— Твоїх рук робота? — Катря заряджала піштолі.
— Добрі люди, що подарували вибухівку, не забарилися сповістити найближчі гарнізони про близьку можливість контратаки.
— А чому нас не попередив? — спитав Северин.
— Не хотів обтяжувати зайвою відповідальністю. Ви і без того були як на ножах.
Сіроманці приєдналися до атаки. Ніхто з січовиків не питався, хто вони такі чи звідки взялися, бо на повитих пороховим димом вулицях важить одне — вбивати ворога і витискати його за міські мури. Наступ тривав дві доби, котився з заходу на схід по вулицях, задвірках, портах, площах, ринках, подвір'ях і барикадах жорстокою битвою. Найзапекліші бої розгорнулися на північних мурах. Попри великі резерви ворогів підвела розгубленість — обезголовлені смарагдові воєводи за відсутності Хамгийн Сайн не могли дійти згоди, чи мають відстояти місто будь-якою ціною, чи відступити, а тим часом січові полки все прибували і, забувши втому, просто з маршу кидалися в бій за столицю так ревно, як не билися ніколи. Під безперервним наступом ординці почали відходити за лівий берег, спалюючи за собою все дощенту...
Здерев'янілі від напруги ноги винесли Ярему до площі Хмельницького, захаращеної порожніми тентами смарагдової армії і тілами мертвих вояк. Нерухомі обличчя обсіли численні круки — птахи розкошували, дзьобали, глитали, перестрибуючи від одних очниць до інших. Шляхтич несвідомо потер єдине око, запалене від диму і довгої нестачі сну. Вирва страшного вибуху чорніла посеред площі, ніби відбиток гніву божого, і характерник спохмурнів: тут пожертвував собою Варган. Шкода, що жоден паросток не має шансів у такому пеклі.
На дні вирви лежав прапор Смарагдової Орди, присипаний землицею.
— Sic transit gloria mundi, — пробурмотів Ярема.
На площу в'їхала пишна кавалькада. Характерник схопився за пірнача, та дарма: то були свої. Він облишив зброю і байдуже спостерігав, як вершники стають за кілька кроків.
— Руки вгору, — наказав один.
Малюк показово склав руки на грудях.
— Зачекайте-но, — почувся знайомий голос.
Кавалерія розступилася, даючи дорогу невисокому вершнику, що поверх білого мундиру мав на грудях прикрашений вигадливим литтям панцир. За поясом тьмяво зблискувала позолочена булава.
— Це ти, брате? — спитав Яків Яровий.
Ярема кілька секунд дивився на обличчя брата, якого не бачив, відколи Яків навідався до нього у в'язниці, куди сам і запроторив. Обличчя сіроманця не виказало жодної емоції. Він поправив очну перев'язь, розвернувся і рушив далі.
Дорогу заступило двоє кавалеристів із клинками наголо.
— Як ти смієш повертатися спиною до пана гетьмана?!
