Офіцер наблизився до Якова, вклонився і зашепотів. Ярема готовий був закластися, що він висловлював протест, бо, як і будь-який вартий посади очільник охорони, з підозрою ставився до візиту розшукуваного вбивці, який раніше зазіхав на життя гетьмана.
Трійця згорнула дагеротипні апарати і відкланялася, натомість простір зали залюднив десяток нових гвардійців. Офіцер нагородив Малюка неприховано ворожим поглядом і приєднався до підлеглих. Гвардійці хутко розташувалися зусібіч, підперши спинами стіни. Характерник мав підозру, що принаймні половина їхніх рушниць була заряджена сріблом.
Яків підійшов, але руки для вітання не подав.
— Виставі не дивуйся, — мотнув підборіддям на порізані прапори. — То для газет.
Ярема промовчав. Вивчав брата зблизька: цікаво, як вага влади і тягар війни змінили його?
— Де око втратив?
— Того самого дня, коли ти став гетьманом і випустив знавіснілих хортів на полювання.
Брати говорили неголосно, але гвардійці могли чути кожне їхнє слово. Скільки з них працюють на Таємну Варту?
— Я шкодую, брате. Чесно.
Ярема мало не розсміявся неприхованій фальші битої фрази.
— Шкодував би краще в казематах, — озвався характерник.
— Коли я молив тебе не знищувати Орден.
У Якова з'явилася сивина на скронях, під очима набрякли синці, які не ховала навіть пудра, а рот обклало жорсткими зморшками.
— Та вовчих лицарів важко знищити, — розвів руками Яків. — Один із них навіть убив Безсмертного Темуджина...
— Пилип Олефір. Його звали Пилип Олефір, — перебив Ярема. — Так і передай у всі газети, аби надрукували це ім'я.
Коли приємний знайомець-солдат, із яким за сніданком базікали про тонкощі геральдики, пообідді стає нерухомою горою мертвої плоті — то буденність великих протистоянь...
Але загибель Варгана різнилася. Вона боліла порожнечею непоправної втрати, різала відчаєм, що Ярема зазнав після батькової смерті, а згодом — після дідової. Коли близького назавжди замінюють численні симулякри: майно, промовлені колись фрази, хиткі й мінливі спогади у головах інших. А потім усе тане, і натомість приходить забуття.
— Передам, — погодився гетьман. — Пилип Олефір. Відважний син українського народу, чий подвиг залишиться у віках.
Для Якова Пилипове ім'я було порожнім звуком, а втрата не важила нічого. Блюзнірський тон благав про удар у щелепу, але характерник ударив інакше:
— Йому пощастило не померти від рук хортів, як нашому дідові.
Та це не зачепило Якова.
— Я згадую про його смерть щодня, — відповів він гірко. Або гарно вдавано гірко. — Якщо ти прийшов мене звинувачувати, то...
— Я прийшов дізнатися, хто стоїть за знищенням Ордену. Назви імена, і я піду.
— Питання помсти, розумію, — Яків зібрав долоні разом. — Але ти просиш чимало, тому я пропоную обмін: послуга за послугу.
Ярема відчув, як кров приливає до щік і свіжовиголеної шкіри голови.
— Послуга за послугу? Після того, що ти накоїв? Після того, як ми змінили хід війни? Київ звільнено тільки тому, що ми вбили Чингізхана!
На його крик охоронці одразу скинули рушниці, проте шляхтич не зважав — обурений до глибин, він був ладен трощити стіни.
— Так, вбили, і зробили це за моїм наказом, — приязно усміхнувся Яків. — Хіба ти забув? Я нагадаю хронологію: відступ зі столиці був задуманим маневром, хитрою пасткою, і Орда очікувано втрапила до неї. Тим часом я великодушно подарував можливість вовчим лицарям очистити своє добре ім'я, а вони скористалися з неї. Завдяки героїзму характерники обезголовили військо загарбників, і віднині репутацію Сірого Ордену врятовано. Хіба не чудово все склалося?
— Брехливе стерво, — ревнув Малюк під прицілом рушниць. — Тобі припекла наша відмова допомагати у змаганнях за гетьманську булаву, і ти ницо помстився, ставши балакучою лялькою на руці нашого ворога! Наче останній йолоп, ти відмовився слухати моє попередження про нашестя Смарагдів, натомість привселюдно ліпив із мене власного вбивцю! Через дрібну образу розбив Сірий Орден, який міг запобігти знищенню Харкова і багатьох інших містечок та сіл. Одним наказом ти вбив сотні захисників, які могли б урятувати тисячі життів! Усі ці смерті — на твоїй совісті, Якове, їхня кров — на твоїх руках до кінця життя, але ти стоїш тут, у білому вбранні, позуєш для газет і з посмішкою розповідаєш, ніби все так і було задумано твоїм видатним генієм! І ще наважуєшся стверджувати, ніби згадуєш про діда, якого вбили на твоїх очах за твоїм словом? Брехливе стерво! Тобі байдуже. Ти ніколи не переймався. Коли інші віддають життя, ти піклуєшся лише за гетьманський ланцюг!
Жоден м'яз не сіпнувся на Яковому обличчі. Він слухав гнівну тираду з тим само спокійним, люб'язним і трохи відстороненим виразом, схожим на маску, що ніколи не змінювалася, подібно до личин на шоломах Сонгосон.
— Як ти сказав, усі смерті — на моїй совісті. Тому я не дозволяю пропустити це усвідомлення крізь себе, — відповів Яків, і голос його вперше прозвучав щиро. — Інакше не зможу ухвалювати великих рішень.
— Куди там Ісусу до ваги твого хреста.
