Вона розвернулася та вийшла з кімнати, чого Віктор ніяк не очікував. Однак він не став кидатися навздогін, тому що добре знав характер своєї дружини. Ельзі знадобиться деякий час, щоб прийти до тями, перш ніж вона зможе спокійно вислухати його пояснення. Зараз же розмовляти з нею не мало сенсу, як, втім, і залишатися у будинку — окрім мовчазного презирства за вечерею його нічого не чекало. Тому він одним ковтком допив коньяк, схопив зі столу флешку, вийшов до передпокою та, зірвавши з вішалки плащ, — перше, що потрапило до рук, — залишив будинок.
На вулиці істотно похолоднішало, накрапав дрібний дощ. Уздовж тротуарів вишикувалися височезні ліхтарі, схожі на згорблених велетнів з дитячої казки, чиє мертвотно бліде світло падало на газони та проїжджу частину дороги, в той час, як решта простору навкруги потопала в непроглядному сутінку. Вітер практично не відчувався, але повітря було настільки студене, що обпікало легені, вириваючись із рота густими клубами пари. Це примушувало поодиноких перехожих щільніше закутуватися в одяг та прискорювати ходу.
Віктор натягнув на себе плащ і поспіхом сів у машину. Там він заплющив очі та з насолодою віддався теплу, яке розливалося по венах у вигляді коньячної ін’єкції. У голову відразу полізли думки. А якщо прямо зараз зателефонувати Марку та спробувати з’ясувати з ним стосунки? Може, він погодиться вислухати історію про те, як Віктора протримали п’ять годин у поліційному відділку, через що він не встиг привезти рукопис у видавництво? Чи Марку було на це наплювати, і тепер на нього взагалі не варто розраховувати?
Діставши з кишені мобільний, Віктор знайшов у контактах номер приятеля і натиснув кнопку з’єднання. За декілька секунд у слухавці почулися короткі гудки. Тоді він знову запустив руку до кишені та витягнув злощасну флешку, без якої навряд чи б вийшло довести, що рукопис взагалі існує. Адже, як справедливо зазначив пан Бове, роман не бачила навіть його дружина. Віктор поклав флешку на приладову панель в невеличке заглиблення для різних дрібниць і знову взявся за телефон, але і цього разу — марно. Тому він кинув телефон на сусіднє сидіння, завів двигун та повільно покотив порожньою вулицею. Йому не залишалося нічого іншого, як відправитися до Марка просто додому.
Перші десять хвилин їхати було приємно, оскільки дощ практично не відчувався й більше нагадував легку мряку. Проте дуже скоро почалася справжня гроза, і довелося запустити двірники на повну. Тем не менш погіршення погоди навряд чи могло завадити планам Віктора. На цю хвилину він вже мчав по шосе з великою швидкістю, благаючи небеса, щоб Марк опинився на місці.
За хвилину на сусідньому сидінні задзвонив мобільний.
— Алло! — відповів Віктор, не глянувши на екран.
Він гадки не мав, хто це міг бути. Хоча, навряд чи йому телефонувала Ельза — пройшло занадто мало часу з моменту їх розмови. Та й від Марка він звісток не чекав.
Спочатку нічого розібрати не вдалося, окрім легкого потріскування, схожого на атмосферні перешкоди. Віктор зібрався перервати зв’язок, коли несподівано в телефоні загриміла симфонічна музика, яка за силою нагадувала артилерійську канонаду. Це був «Танець лицарів» з балету Прокоф’єва «Ромео і Джульєтта».
— От бісова душа! — Віктор різко відсмикнув руку та поклав слухавку. — Вони там подуріли? Чи вважають, що це дуже смішно?
Взагалі жарти подібного ґатунку йому завжди були не до смаку, і він сумнівався, що його розіграв хтось зі знайомих. А може, то просто помилилися номером, чи мобільний через грозу зловив радіостанцію з класичною музикою? Хоча з чисто технічних причин це було і неможливо. Отже, тут щось інше. Але що? Телефонний хуліган, п’яні підлітки?
Віктор відкрив перелік вхідних дзвінків, щоб визначити жартівника, та раптом мобільний задзвонив знову. Голосно і наполегливо, наче той, хто перебував на другому кінці дроту, точно знав, що відповідь буде. При цьому Віктор відчув той самий мерзенний липкий страх, який охопив його вранці у лісі, коли він оглядав старий будинок. Йому навіть захотілося викинути телефон у вікно. Однак він переборов себе та підніс його до вуха, але замість музики у слухавці зашелестів ледве чутний шепіт, і тут в голові Віктора щось перемкнулося. Події останніх днів постали перед ним в іншому світлі: дівчинка на дорозі й в крамниці іграшок, загадковий антиквар, зниклий рукопис, незрозумілий випадок у лікарні, несподіваний потоп у ванній кімнаті та несправність комп’ютера, а тепер і дивні телефонні дзвінки — які ще потрібні були докази, що розум його похитнувся? І все ж таки Віктору не вірилося у власне божевілля.
