Він подивився на годинник — стрілки показували одинадцяту. Віктор сів перед телевізором і став чекати на випуск новин. Як він і передбачав, першим сюжетом йшов репортаж з місця катастрофи Боїнгу-747, який впав за чотири кілометри від аеропорту за хвилину після зльоту. На його борту перебувало двісті шістдесят вісім осіб, включаючи екіпаж, однак про вцілілих, як, втім, і про причини падіння, нічого не повідомлялося. Віктор вимкнув телевізор та відкинув голову на кріслі. Думки його плуталися, а перед очима пливли кола. Ні, це не могло бути звичайним збігом. Напевно, у всьому винна клята флешка. І навіщо він тільки віддав її Марку? Віктор мав з самого початку зрозуміти, що вона представляє небезпеку для кожного, кому потрапляє до рук. А в даному випадку, ще й для двохсот шістдесяти восьми пасажирів літака, що опинилися на його борту. Та от питання: яку небезпеку могла становити звичайна флешка? Невже справа дійсно полягала у його новому романі?
І все ж таки, щось тут було не те. Наче хтось без дозволу ступив на його територію; невідома сила, яка йшла слідом, вселяючи в душу страх і розпач. Віктор відчував її інтуїтивно, якимось десятим чуттям, хоча й не уявляв, з чим саме має справу. Він просто знав, що диявольський механізм запущено та відлік часу почався. Досить згадати вбивство Фелікса і крах літака. Але звідки ця сила взялася? З яких таємних глибин? І де шукати її джерело, щоб запобігти новому удару? Може, варто проаналізувати всі події з самого початку. Та уважніше придивитися до того, хто викликав найбільшу підозру? Наприклад, до пана Бове.
Віктор піднявся з крісла і вибіг у передпокій. Ключі від автомобіля Ельзи знайшлися на столику. Звісно, вона могла розсердитися, якби дізналася, що він без дозволу взяв її машину. Але вибору в нього не було — таксі в таку пізню годину довелося б чекати занадто довго.
Залишивши котеджне містечко позаду, він виїхав на трасу, вільну у вечірній час, та додав швидкості. Віктор намагався не гнати й акуратно керував новеньким «Фордом», хоча йому кортіло якнайшвидше дістатися до лікарні, в якій за останні декілька днів він побував уже двічі. Перший раз, коли привіз туди чи то дівчинку, чи то пана Бове, а другий — коли сам потрапив у аварію. Між іншим, ця історія з плутаниною, кого саме він привіз, йому дуже не подобалася. Чому він нічого не пам’ятав? Вірніше, пам’ятав не те, що сталося насправді. А може, лікар йому збрехав, і Віктор привіз до лікарні дівчинку, а не старого? Тоді лікар теж брав участь у змові. Але як це довести? І чи треба взагалі щось доводити? Ні, краще зосередитися на головній меті — з’ясувати якомога більше про пана Бове, адже саме з нього розпочалися всі неприємності.
Цього разу ніякої дівчинки на дорозі не було і до лікарні вдалося доїхати без пригод. За стійкою реєстратури сиділа молода чергова, яку Віктор бачив уперше. Вона належала до тієї категорії жінок, чиї пікантні форми неодноразово оспівувалися поетами різних епох, а видатний бюст служив натхненням для багатьох художників.
— Добривечір, — звернувся до неї Віктор, широко усміхаючись. — Ви не могли б мені допомогти?
Чергова підвела на нього свої темно-карі з поволокою очі й теж усміхнулася.
— Я вас слухаю!
— В мене невеличка проблема. Дві доби тому, — почав пояснювати Віктор, — я підібрав на дорозі чоловіка з серцевим нападом і привіз його до вас у лікарню. На жаль, наступного дня він помер, і в моєму авто залишилися деякі його речі. Так от, мені потрібно передати їх родичам, тому я б хотів отримати адресу цієї людини.
Чергова здивовано скинула брови.
— Ви хочете, щоб я дала вам його адресу?
— Ви вгадали. Адже у вас в комп’ютері зберігаються дані всіх ваших пацієнтів, чи не так?
— Вибачте, але ми не даємо подібних довідок. Вам треба зробити офіційний запит.
— В мене немає на це часу. Завтра я їду з міста та не знаю, коли повернуся, — здійснив ще одну спробу Віктор. — Може, ви зробите для мене виняток?
— Не можу.
— І немає жодного шансу, що ви передумаєте?
— Мені шкода… — чергова співчутливо стиснула губи.
Віктор спересердя чортихнувся — його хитрощі не спрацювали. Потрібно було терміново придумати щось ще. Несподівано чергова заговорила сама:
— Вибачте, а ви часом не Віктор Нетке?
— Так, це я.
— Той самий відомий письменник? — на її обличчі засяяла чарівна усмішка. — Я не одразу впізнала вас. В житті ви виглядаєте молодшим.
— Справді? — трохи розгубився Віктор. — Ніколи про це не замислювався.
— І значно привабливішим, — чергова почала кокетливо поправляти зачіску, яка і так була в ідеальному стані. — Ви бачили своє фото на обкладинці останньої книги? Воно просто жахливе. До речі, сама книга мені надзвичайно сподобалася.
— Приємно це чути, — Віктору несподівано спало на думку, що іншого шансу він може не мати, і треба діяти. — Особливо від такої гарної леді. Я впевнений, мені вас послало саме провидіння.
— А ви хитрун, — засміялася чергова. — Хочете, щоб я заради вас порушила правила лікарні?
— Якщо чесно, я дійсно розраховую на вашу прихильність.
— Ну, я не знаю…
— Повірте, для мене це важливо.
