— Гаразд, я допоможу вам, — нарешті здалася вона. — Тільки у мене є дві умови.
— Все, що завгодно.
— По-перше, ви дасте мені свій автограф!
— Вважайте, що він вже у вас.
— По-друге, ви пообіцяєте, що нікому не скажете, від кого отримали адресу.
— Слово честі.
— Добре! Тоді назвіть мені ім’я та прізвище того чоловіка, щоб я могла пошукати його у нашій базі.
— Його ім’я Едуард Бове, — Віктор мало не підскочив від радощів.
— Чудово, — чергова присунула до себе клавіатуру і застукала по клавішах. — А зараз мені потрібно трохи часу. Можете сісти на канапу, я вас покличу.
Віктор з розумінням кивнув головою та відійшов від стійки. Він не міг повірити, що домігся бажаного, щоправда, сідати на канапу не наважився, тому що чудово пам’ятав, чим це скінчилося минулого разу. Натомість він став неспішно прогулюватися холом. З моменту його останнього візиту тут нічого не змінилося: натертий кахель так само виблискував чистотою, а навколишню атмосферу наповнювали тиша та спокій. Людей зараз у холі не було, за винятком чергової, і лише кроки самого Віктора луною відбивалися від стін і зникали у коридорі приймального відділення. Закінчувався коридор дверима у вигляді металевої двостулкової конструкції без жодних замків чи ручок, але з круглими віконцями, схожими на корабельні ілюмінатори. Віктор не втримався та зазирнув в одне з них. І тут йому здалося, що в напівтемряві він бачить знайому дитячу фігурку.
Віктор з жахом відсахнувся.
— Що в біса коїться? — прошепотів він та знову обережно глянув у віконце.
Цього разу там нікого не було, і тільки крихітна червона лампочка пожежної сигналізації загрозливо блимала під стелею. Несподівано хтось торкнув його за плече:
— Що ви тут робите? — це була чергова.
— Вибачте, здається, я заблукав…
— Сюди не можна стороннім. Ви хочете, щоб мене звільнили з роботи?
— Ще раз вибачте. Я якось не подумав про це.
Вираз обличчя чергової трохи пом’якшав.
— Ходімо, я знайшла вашого покійника. Але пам’ятайте, ви дали мені слово.
— Певна річ.
Вони повернулися до реєстратури, де чергова протягнула Віктору клаптик папірця.
— Ось те, що ви просили — його домашня адреса.
— Дякую, ви не уявляєте, як допомогли мені, — він сунув папірець у кишеню, відразу забувши про інцидент з дівчинкою. — А зараз моя черга. Де ви хочете, щоб я залишив вам автограф?
— Ось тут, будь ласка, — чергова витягла з шухляди столу одну із його книжок.
— Треба ж, бачу ви й справді читаєте мої романи, — Віктор відкрив книгу на першій сторінці та взяв ручку. — Кому підписати?
— Мене звуть Вікторія, — відповіла вона.
— Так ми з вами ще й тезки! Просто чудово!
Віктор черкнув декілька коротких побажань, розписався й повернув книгу черговій, яка в цю мить виглядала цілковито щасливою. Справу було зроблено, тому він відчував справжнє задоволення: все вийшло саме так, як він і планував. Залишалося знайти будинок пана Бове, проте з цим не повинно було виникнути проблем. Колись в тій частині міста була розташована юридична контора, де Віктор працював, і він знав ці місця як свої п’ять пальців.
Автівка чмихнула та рівномірно загуркотіла, ледь запрацював двигун. Годинник на приладовій панелі показував запівніч. Віктор вивів авто зі стоянки, повільно натиснув на педаль газу і попрямував безлюдною вулицею в бік центру. Йому потрібно було проїхати майже через усе місто, але його це анітрохи не турбувало, і лише одна думка настирно лізла в голову: «Аби старий був удома, аби старий був удома…»
Район, куди прямував Віктор, славився своєю старовинною архітектурою, де більша частина споруд була збудована ще у минулому столітті. Серед них можна було відшукати старі особняки, складені з сірого каменю, дво- і триповерхові споруди з чудернацькими фасадами та витіюватою ліпниною, а також будинки сучаснішого вигляду, але які цілком відповідали найкращим традиціям. Неширокі вулички тут переходили одна в іншу, а ковані ліхтарі в англійському стилі надавали загальній картині закінченого вигляду. Якщо говорити про ціну на таку нерухомість, то дозволити собі її міг далеко не кожен. Наприклад, дуже успішний антиквар, яким представлявся пан Бове. Щоправда, у Віктора були деякі сумніви на його рахунок, оскільки старезна халупа в лісі навряд чи відповідала статусу багатія, за умови, звичайно, що будинок дійсно належав йому. Втім, це не мало значення. Головне — відшукати самого пана Бове, а от де конкретно, не так вже й важливо.
