Почути про свої стратегії самозахисту в той час, коли ви їх застосовуєте, — це не найкраще відчуття. Зазвичай клієнти кажуть, що це вкрай неприємно — наче їх викрили, відібрали в них контроль і тепер вони не знають, що робити.
Клієнт, який розпочав курс інтенсивної короткострокової динамічної психотерапії, сказав після сеансу: «Певною мірою це найкраще і найгірше, що я будь-коли відчував. Найгірше, тому що я почувався геть невпевненим і безпорадним. І найкраще, тому що це був той випадок, коли інша людина намагалася наблизитися до мене, не дозволяла мені викрутитися — вона вперто стояла на своєму».
Коли ви нівелюєте стратегію самозахисту, першими виявляються захисні механізми, спрямовані на навколишнє середовище, — зазвичай їх об’єктом стає психотерапевт. Коли їхня сила послабиться, клієнт, імовірно, відчуватиме роздратування до психотерапевта. Першими можуть виявитися різні почуття, але найчастіше це гнів.
Під гнівом є інші прошарки, які почнуть виражатися в ході роботи.
Пряма конфронтація зі стратегіями самозахисту, продемонстрована в попередньому прикладі, корисна не для всіх. Але для декого вона може бути дуже ефективною, якщо використовувати її у правильний момент.
Іншим краще застосовувати обережнішу форму терапії, яка насамперед допомагає клієнтові краще відчувати й розуміти себе. Іноді стратегії самозахисту можуть зникнути самі, коли в них відпаде потреба, так само як кірка на рані відлущується, коли шкіра під нею заживає.
Іноді я обережно запитую у клієнта, чи не здається йому, що певний хід думок або поведінка можуть бути стратегією самозахисту, яка віддаляє його від глибших почуттів. Якщо він твердо відповідає «ні», я не тисну на нього, але подумки відзначаю, що або я помиляюся, або, продовжуючи метафору, шкіра під кіркою ще не загоїлась.
Деякі люди позбуваються зайвих стратегій самозахисту без допомоги професіоналів — самостійно або завдяки слушним порадам партнера чи друзів. Однак у більшості випадків корисно мати психотерапевта або іншого наставника на тому шляху. Це повинна бути людина, яка викликає довіру, яка може підтримати і вдихнути надію, коли смуток стає надто сильним.
Коли викривається автоматичний прийом самозахисту людини, зазвичай це викликає в неї роздратування або гнів. Коли стратегії самозахисту Мартіна дали тріщину, він розсердився на психотерапевта. У багатьох із нас є тенденція дратуватися або сердитися, коли хтось намагається до нас наблизитися, — навіть якщо вони пропонують нам щось хороше — те, чого ми хотіли б.
Наведу приклад. Клієнтка на ім’я Хелен була постійно незадоволена своїми стосунками. Якось вона сказала мені, що її цікавить одне питання: у її колі знайомих на периферії був чоловік, який декілька разів пропонував їй зустрічатися, але вона йому відмовляла. З якоїсь причини він її дуже дратував — вона навіть не розуміла чому. Ми детальніше це дослідили, і Хелен почала формулювати можливі причини свого роздратування. Наприклад, вона не погоджувалася з деякими його поглядами. Але жодна з перелічених причин не могла пояснити таку потужну реакцію.
І тільки на пізніших етапах психотерапії ми знайшли цьому пояснення. Проявилося задавнене, непрожите горе, і, коли ми його опрацювали, Хелен почала набагато краще відчувати свою жагу турботи. А той чоловік перестав її дратувати. Власне, вона відчула велике бажання бути з ним, бо їй здавалося, що він може дати їй більше тепла та емпатії, ніж вона звикла отримувати.
Якщо ви приховуєте смуток, потребу чи біль, з якими втратили контакт, пропозиції турботи викликатимуть у вас змішану реакцію. «Забутий» біль намагатиметься вийти назовні й потребуватиме уваги до себе, щоб йому на зміну прийшов смуток.
Смуток — це шлях до зцілення рани. Але, оскільки наша психіка має вроджену потребу уникати болю, у нас може бути багато стратегій самозахисту — свідомих або несвідомих, які перекривають нам шлях і не дозволяють наблизитися до болю, щоб прожити його, встановити зв’язок із ним та інтегрувати його в нашу особистість.
Наші різні стратегії самозахисту мають багато рівнів. Верхній рівень — це ті стратегії, які захищають нас від нашого середовища, а під ними здебільшого перебувають гнів та роздратування.
Гнів — це ефективна форма як внутрішнього, так і зовнішнього самозахисту. Зовнішнього — тому що він змушує інших людей замикатися в собі та віддалятися від вас. А внутрішнього — тому що гнів залюбки займає найвищий рівень, тож ви перестаєте відчувати інші емоції (наприклад, безпорадність і смуток).
Гнів легко підтримується роєм думок про те, що вас обманули або образили. Люди, схильні до внутрішнього гніву, зазвичай зосереджуватимуться на роздратуванні та каятті. Це можуть бути думки про те, як добре все було б, якби вони вчинили інакше. Думки, які вони використовують, щоб пригнічувати себе. Внутрішній гнів, як і зовнішній, може бути стратегією самозахисту від більш вразливих емоцій, зокрема безпорадності, смутку чи навіть крихкої забороненої радості.