— Багато хочеш! — обурився той. — Я тобі що, Шерлок Холмс? Я ж казав, що шукатимеш сам. Але дещо з’ясувалося, якщо ти, звичайно, нічого не наплутав. Слухай сюди. Галютин донедавна був зовсім маленьким містечком, точніше, селищем міського типу. Невеличкий такий собі центр з кількох будинків, кінотеатру, залізничної станції та базарної площі. Років двадцять тому в Галютині збудували склозавод, трохи пізніше — електростанцію, за рахунок чого місто й розрослося. Зараз там десь сорок тисяч жителів. Доганяєш, про що я? Коло твоїх пошуків обмежується отою базарною площею плюс двісті-триста метрів туди-сюди, кілька вулиць.
Решта — це багатоповерхові сучасні будинки або маленькі приватні, там і ходити не варто. Ось так, усе елементарно, Ватсоне. З тебе могорич. Ти оцінив, як я тобі все наче на тарілочці? Ну, а супутникова антена й родимка на правій груді — це вже твої проблеми.
— На правому плечі, — виправив його Андрій.
— Дарма, — вів своєї Бідованець, — теж сексуально.
Після цього він переможно відкинувся на кріслі і прийняв попередню розслаблену позу. Проте його приятеля жарт не розвеселив.
— Вельми вдячний, — стримано сказав Андрій, усе ще не вірячи, що так просто вирішилась проблема.
— Радий був статися в нагоді, — у тон йому відповів Бідованець. — Бажаю приємної подорожі.
Усе виявилося так елементарно! Хто б міг подумати!
А невдовзі Андрій уже був на вокзалі. За останні три години йому вдалося записати протокол нічної операції, вмовити Варцаб’юка (знав би хто, чого це коштувало: довелося розповісти про всі свої нічні пригоди), оформити триденну відпустку за власний рахунок і, нарешті, влаштувати на три дні свого собаку, якому Андрій був зобов’язаний усім, що довелося пережити за останню добу, а тепер ще й несподіваною подорожжю в чортзна-яку далечінь, до того ж у ролі приватного детектива.
Галютин виявився невеличким і доволі брудним містечком, розташованим навколо електростанції, завдяки якій він і існував. Усе це було добре видно на під’їзді до вокзалу. Завдяки Бідованцю, вийшовши з поїзда, Андрій уже мав певне уявлення про місто. З одного боку виростали новобудови, з другого — височіла громадина електростанції. У результаті такої забудови залізничний вокзал опинився практично в центрі міста. Навколо нього й розташовувалися старі будинки. Купивши в кіоску морозиво, Андрій непоспіхом, методично почав прочісувати навколишні вулиці, уважно оглядаючи вікна, балкони та дахи, і невдовзі знайшов те, що шукав. Можливо, те.
Невеличкий старий двоповерховий будинок мав прибудований дерев’яний флігель. Так не будували вже давно. Тут було не більше шести квартир. У дворі, що мав форму літери «Г», стояла вишнева іномарка. На даху локатором дивилася в небо супутникова антена. Зайшовши до під’їзду, Андрій постукав у перші ж двері. За ними почулося якесь шурхотіння, кроки, клацнув замок. В отворі дверей, які стримував ланцюжок, з’явилася висока фарбована білявка і запитливо глянула на нього. Треба ж так влучити, з першої спроби! Невже це Іра? Щоправда, на його думку, цю пані не можна було назвати гарною, але в жінок свої критерії.
— Добрий день! — привітався він. — Мені потрібна Ірина Ващенко. Можливо, я помилився квартирою, але вона повинна жити у цьому будинку.
— Вона живе у квартирі навпроти, двері за вашою спиною. Але її зараз немає. А що ви хотіли?
— Мені потрібно її бачити. А ви не знаєте, скоро вона буде?
— Боюсь, що ні, — відповіла білявка. — Вони з Юрою ремонтують машину і вже другий день живуть там. Навіть не знаю, коли хтось із них з’явиться.
«Юра… — подумав Андрій, — який ще Юра? Напевно, той сусід з антеною. Дивне уподобання для жінки — ремонтувати машину».
— А вам терміново? — запитала вона.
— Та бажано, — відповів Андрій. — Хотів би сьогодні й виїхати додому.
— А звідки ви приїхали?
Андрій уже відкрив рота і навіть почав вимовляти оте «з», коли раптом схаменувся. Він був обережною людиною. Це особливість його професії — бути обережним, намагатися по можливості уникати найменшого ризику. І цей стереотип, що склався за роки роботи хірургом, несподівано спрацьовував у різних ситуаціях.
— Здалеку, — відповів він. — А ви не підкажете, як її знайти?
— Ну, це на іншому кінці міста, — сказала Ірина сусідка. — Треба йти в напрямку електростанції. Від неї відходить ТЕЦ, тобто теплоелектроцентраль, от уздовж неї й підете. Ліворуч будуть якісь склади, недобудований будинок, а далі побачите гараж. Великий такий, металевий. Розумієте? Не для однієї машини, а великий. Це від фірми, де Юра працює. То вони вже другий день там.
— Дякую, — сказав Андрій. — А її тітка Настя вдома?
— Ні, вона зараз у Пісках.
— Яких пісках?
— Курорт тут у нас такий, місцевого значення. Якщо ви здалеку, то, звичайно, не чули.
— Дякую, — ще раз сказав Андрій, — піду шукати.
