— Я не знаю… Мені так не пощастило… Я не знаю, до кого звернутися, не знаю, що зі мною… Я боюся… — вона ставала якоюсь збудженою.
— Заспокойтеся, усе гаразд, — він знову взяв її руку в свої. — Розкажіть мені, що вас турбує. Не бійтеся, я спробую допомогти вам.
— А де я бачила вас раніше? — запитала вона.
— У поїзді. Ми з вами їхали разом, коли все це сталося.
— Нічого не пам’ятаю… І ви врятували мене?
— Можна сказати, що й так, проте я ваш боржник, тому… — Андрій затнувся, але в голові хворої все плуталося, навряд чи розуміла почуте.
— Я мала їхати до Іри, щось їй передати і не можу тепер цього зробити… — і з голосу, і з виразу обличчя було видно, що вона страждає. На очах виступили сльози.
— Ну-ну… Не треба плакати, я вас прошу! А де вона живе, ваша Іра?
— Вона живе зі мною в Києві, але поїхала до тітки.
— Куди? Скажіть мені адресу, я все влаштую.
— Я не знаю, — на неї не можна було дивитися без жалю.
— Як не знаєте? А куди ж ви тоді їхали?
— У Галютин.
— А де це?
— Дніпропетровська область.
— Дніпропетровська? Це ж чортзна-де! І ви з Києва їхали в Галютин через Волинь? Ще й приміським дизелем?
Тим часом ін’єкція, мабуть, почала діяти. Говорила Ліна на превелику силу. Треба дати їй заснути.
— Я їхала не з Києва, — сказала вона, — і адреси в Галютині не знаю. Я їхала її шукати.
— Ось що, — сказав Андрій. — Зараз ви заплющуєте очі і спите. Добре? А коли прокинетеся, ми відразу повернемося до цієї розмови.
Але вона не хотіла спати. Хитала головою і благала допомогти їй. Та Андрій і без того готовий був що завгодно для неї зробити.
— Добре, розповідайте, — сказав він. — Тільки коротко, лише найголовніше. У вас ще мало сил.
Вона випила ковток води.
— Що ви мали передати Ірі?
— Листа…
— І де той лист?
— У сумці, напевно… У мене була сумка? — тепер у голосі й очах уже не відчувалося тієї болісної напруги, але дихала вона важко, обличчя вкрилося потом.
Андрій, безперечно, ризикував, даючи їй зараз таке навантаження. Він дивився на це обличчя, і воно вже не здавалося йому ані цікавим, ані привабливим. Не залишилося нічого від того, що не давало йому спокою у поїзді, навіть сліду тих почуттів. Він уже не міг дивитися на неї як на жінку. Перед ним лежала важко хвора людина, а сам він був однією з причин її хвороби. І йому всією душею хотілося лише одного — щоб вона якнайшвидше зникла звідси, своїми, звичайно, ногами. Щоби більше з нею не зустрічатися і взагалі забути про весь цей жах. Та, мабуть, йому ніколи не вдасться позбутися тяжкого, гнітючого відчуття провини перед цією дівчиною.
— Це так важливо? — запитав він. — І так терміново? Ви впевнені?
Вона ствердно кивнула головою.
— Добре. Кажіть, як її там знайти?
— Я не знаю…
— Ну а як ви самі збиралися її шукати? Ви ж їхали туди?
Це виявилося для неї занадто. Вона не могла так довго думати й говорити.
— Тобто адреси ви не знаєте. Так?
Очі були заплющені. Вона кивнула головою.
— Добре. У Галютині живе її тітка. Так?
Вона знову кивнула, але цього разу її обличчя перекривило від болю.
— Як прізвище тітки, як звати?
— Не знаю… Тітка Настя — вона казала…
Розкішна інформація, нічого не скажеш.
— А ви колись були там?
Ледь помітне заперечливе хитання головою.
— А вона точно туди поїхала?
Ствердне кивання.
Андрій замовк. У його голові все перекрутилося. Що робити? Для неї це було важливо, навіть дуже. А для нього зараз було важливо хоч якоюсь мірою реабілітуватися за те, що він понаробляв цієї божевільної ночі. Бодай якоюсь мірою!
— Послухайте, — знову почав Андрій, — ну а в Іри вашої є ж, напевно, якісь інші родичі, батьки? Може, спробувати в них дізнатися адресу тієї тітки, до якої вона поїхала?
— Це неможливо, — промовила вона після паузи.
— Чому?
— Вони… — почала було Ліна. — Їх зараз немає…
Спантеличено зсунувши шапочку, Андрій пошкріб потилицю. Її очі були заплющені, але вона не спала.
— Ну а… Як хоч вона виглядає, ваша Іра? Може, є її фотокартка?
— Висока, гарна, біле волосся, фарбоване… Родимка на лівому, ні, на правому плечі…
Коло пошуків істотно звужувалося. Залишалося тільки роздягнути всіх високих білявок Галютина. І все!
Андрій важко зітхнув.
— Ліно, — сказав він, — послухайте мене уважно. Я спробую, не знаю як, але спробую знайти вашу Іру. Чесне слово, спробую! Пригадайте, може, ви ще що-небудь забули мені повідомити. Ну, щось таке, що допомогло б мені розшукати її…
Вона трохи помовчала, а після ковтка води знову розтулила губи:
— Вона живе в невеликому старому будинку, на якому є супутникова антена. Вона казала, що піде до сусіда дивитися світові програми… Прошу вас, знайдіть її. Тільки не віддайте листа комусь іншому. І не розповідайте нічого про мене, навіть їй…
