— А що, нічого, гарна дівчина. Правда, кажуть, ти вже встиг її зіпсувати?
Чорний гумор завідуючого здався Андрієві зовсім недоречним.
— Я маю на увазі її стан, як ви вважаєте?
— Ну що тобі сказати? Після клінічної смерті та торакотомії, як на мене, вона виглядає не конче погано, — Варцаб’юк говорив так, що могли чути лише вони з Ігорем, а потім повернувся до Ліни і підійшов до ліжка. — Оно ця молодиця питає нас, що то з нею трапилося, — тепер він говорив голосно, швидше для Ліни, аніж для решти присутніх, — і чого вона тут у такому стані. То я сказав, що їй зробили операцію. А докладніше — то ось ваш палатний лікар, він вам усе й пояснить.
І Варцаб’юк з Ігорем вийшли з палати, покинувши його, розгублено застиглого у дверях. Про що він зараз найбільше шкодував, то це про те, що не має змоги провалитися хтозна-куди. Примушуючи себе глянути Ліні в очі, Андрій підійшов і сів на стільчик біля її ліжка. Повернувши голову набік, вона дивилася на нього.
— Як ви себе почуваєте? — насилу проковтнувши клубок у горлі, спитав він.
— Болить… — дівчина ледве розтулила пересохлі та набряклі губи, — важко дихати…
Нічого дивного, так і повинно було бути. Переломи ребер з обох боків, операція на грудній клітці. І це все з його легкої руки! Він опустив у склянку з водою ложку з намотаним бинтом і змочив їй губи. Ліна ковтнула. Тоді Андрій підняв її голову, вона випила ковток води і застогнала.
— Вам дуже зле?
Це звучало щось на кшталт отого його «Що ви читаєте?» І навіщо він це спитав? Навіщо біля неї сів? Навіщо її побачив?
— Чому в мене все так болить? — вона знову застогнала. — Що зі мною?
Очі її заплющилися. Їй справді було зле.
— Вам зробили операцію, — сказав Андрій, — зараз усе добре. Небезпеки для вашого життя немає. Тепер ви мусите видужувати. Скоро все буде гаразд.
— А що зі мною було? — Її губи знову пересохли. — Яка операція?
Кожне слово давалося їй важко.
Амнезія? Андрій здригнувся від цієї думки. Можливо, під час клінічної смерті гіпоксія, незважаючи на все, що він робив, таки вразила мозок? Невже…
— А ви що, нічого не пам’ятаєте?
— Що я пам’ятаю? — вона замислилася.
— Що ви пам’ятаєте останнє? Як вас звати?
— Ліна… Я мала їхати до Іри поїздом… Я їхала…
— А далі?
Дівчина силкувалася згадати і не могла — він це бачив.
— А що було до цього, ви пам’ятаєте? Що було з вами вчора, позавчора, тиждень то…
Він не доказав. З нею щось відбулося. Андрій побачив, як зреагували її очі, як змінився погляд.
— Пам’ятаю, — відповіла вона, — все…
Ну слава Богу. Незначна амнезія, цілком закономірна у цьому випадку, повинна була скоро минути. І тоді вона згадає, хто винен у всіх її нещастях. Тим часом це виявилося навіть йому на руку, адже лікувати її далі було б украй незручно, знай хвора, хто цей лікар і яке має до неї відношення.
— А що зі мною сталося?
— Ви перенесли операцію на грудній клітці. У вас погано дихала ліва легеня. Але тепер усе гаразд. Ви скоро видужаєте, все обійдеться без наслідків. Не хвилюйтеся. Зараз вам зроблять укол, менше болітиме.
— А коли я вийду з лікарні?
— Гадаю, скоро, — відповів Андрій, — але днів з десять, напевно, доведеться побути тут.
Вона застогнала й заплющила очі.
— Що ж мені робити? — мовила ледь чутно, наче до себе.
— Нічого, все буде гаразд, — Андрій взяв її руку в свої, — тільки не хвилюйтеся. Ви скажете мені свої координати, я повідомлю ваших родичів, вони приїдуть до вас.
— Які там родичі… До чого тут родичі…
Ліна розплющила очі. Щось її непокоїло, це було видно.
— Щось негаразд? — запитав Андрій. — Якісь проблеми? Я спробую допомогти. Для вас зараз головне — заспокоїтися й не думати ні про що погане. Так ви швидше видужаєте.
— Я не можу… В мене болить…
Ліна повернула голову і подивилася йому в очі.
Він покликав сестру і, поки та готувала ін’єкцію, ще раз запитав Ліну, куди повідомити про неї.
— У мене нікого немає, — відповіла дівчина.
— Зовсім нікого? А як же сестра?
Андрій прикусив язика, та було пізно. Це вирвалося у нього автоматично. Можливо, зараз вона все пригадає…
Та її погляд продовжував висловлювати повне нерозуміння, і Андрій вирішив іти далі.
— Ну, та, що в Тюмені живе…
— У Тюмені?
— Та, котру покусав собака і їй робили щеплення проти сказу.
Щось промайнуло в затьмарених очах дівчини. Але ж хіба прочитаєш?
— А… Двоюрідна сестра… Вона далеко. Не треба. А звідки ви про неї знаєте? Я говорила щось таке? Марила?
Андрій ще раз змочив їй губи. Медсестра вже встигла зробити ін’єкцію і вийшла з палати.
— Усе, — сказав Андрій, — годі. Про родичів і про все інше. Доведеться тимчасово мені побути вашим родичем, якщо ви не заперечуєте. А зараз вам потрібно відпочивати. Ви вже змучились. Зараз ви заснете, а коли прокинетеся, то почуватимете себе набагато краще.
Він ще раз торкнувся її руки і пішов з палати.
— Заждіть!
Андрій застиг у дверях наче вкопаний.
— Зачекайте, будь ласка, я вас прошу! — бідолашна ледве проковтнула після цих слів.
Андрій повернувся, дав їй напитися й сів поруч. Дівчина знову на мить заплющила очі, а коли розплющила, він прочитав у них якусь рішучість.
— Слухаю вас, що ви хотіли сказати?
