Сумка Ліни, як і вночі, стояла під столом в ординаторській реанімаційного відділення. Не звертаючи уваги на здивований погляд лікаря, який змінив Ігоря, Андрій смикнув блискавку і зазирнув усередину. Йому потрапило під руку декілька жіночих речей, дезодорант, манікюрні ножиці, знайома книжка, і ось він, конверт, на якому було написано: Ващенко І. Отже, Іра Ващенко. Андрій поклав листа до кишені, згріб сумку і рушив у хірургію, просто до кабінету Варцаб’юка. Він сунув коридором, не відповідаючи на вітання тих, хто траплявся назустріч, розгублений та невиспаний, геть не тямлячи, що робить. Але одне було очевидним — він збирався просто зараз від’їхати не знати куди і не знати для чого. Двері реанімаційного відділення залишилися далеко позаду, а перед очима й далі поставав благальний погляд дівчини, яка, попри всі його зусилля, все ще перебувала на порозі життя та смерті, куди привів її не хто інший, як він. Від усвідомлення цього дибки ставало волосся. Він знав, що не зможе чекати розв’язки біля її ліжка. Тому й готовий був виконати її прохання. Тим більше, що цього, крім нього, не міг зробити ніхто. Хай там як, а він зробить бодай щось, придатне для занесення у власний актив, коли настане час підбивати підсумки. З цими думками Андрій і зупинився перед дверима кабінету свого шефа, на якого збирався звалити весь тягар лікування щойно прооперованої ним важкохворої.
Черговий у відділку міліції ліниво розвалився у кріслі і при появі відвідувача лише посміхнувся у вуса й підняв на знак вітання руку. Він не питав, куди той іде, оскільки був із ним добре знайомий. Піднявшись на другий поверх, високий чоловік у довгому плащі постукав у двері з табличкою «Слідчий».
— Прошу!
Очевидно, в районної міліції сьогодні багато роботи не було, бо слідчий сидів у такій самій позі, що й черговий унизу.
— Нудьгуємо? — запитав гість.
— О, пан доктор! — господар кабінету розплився у посмішці й підвівся йому назустріч. — Сталося щось чи просто так?
— І не так, і не просто, — Андрій замовк, не знаючи, з чого починати. — Як здоров’я?
— Та, дякуючи тобі, поки що нічого. Ну, буває, звичайно, там закрутить або сям заколе, не без того, але жити можна. То що ж тебе сюди привело?
— Та маю проблему — треба знайти одну людину. От і вирішив спочатку проконсультуватися у спеціаліста з розшуку.
— Ну-ну?
Слідчий присунувся ближче, майже ліг грудьми на стіл. В очах засвітилась цікавість.
— Знаєш таке місто — Галютин? Дніпропетровська область.
— Ну-ну, і що?
— Так ось, мені терміново потрібно знайти там одну дівчину — високу білявку. Вона поїхала туди до своєї тітки, тітки Насті, яка живе у старому будинку на кілька квартир. На будинку параболічна антена. Ага! Ще у білявки родимка на правому плечі.
Очі слідчого примружились, і на обличчі проступила єхидна й водночас завзята посмішка.
— І це все? — запитав він нарешті.
— На жаль, усе.
— А… інша дівчина тебе не влаштує? — почухавши потилицю, після невеликої паузи поцікавився слідчий.
— На жаль, ні.
— Хм… — він замислився. — Ще скажи, що ця твоя справа термінова?
— Ну… досить термінова.
— І що, ти збираєшся туди їхати?
— Збираюся, і якнайшвидше.
— Хм… А на хріна, докторе, вона тобі здалася, якщо не секрет?
— Хм… — тепер зам’явся Андрій. — Як тобі сказати? Взагалі-то не мені, але я обіцяв допомогти. Словом, мушу…
— Ну що ж, у тому Галютині працює, принаймні працював до останнього часу, один колега з мого випуску. То я спробую зараз розшукати його по телефону і хоч щось з’ясувати.
— Гадаєш, ми зможемо її знайти?
На це слідчий тільки засміявся:
— Шукати будеш ти, дорогенький, якщо вже у приватні детективи подався. А міліція — структура державна. У неї й без тебе клопоту вистачає, їй своїх білявок ловити треба. О! — несподівано зрадів він. — А в нас у слідчому ізоляторі якраз є одна — як навмисне, гарна, білява. Може, глянеш? І в таку далечінь їхати не доведеться.
— Та ні, дякую, — не прийняв жарту Андрій.
— Ну як хочеш. Я ж як краще… Тоді заходь за дві години.
Слідчого Івана Бідованця Андрій знав уже майже п’ять років. Тієї ночі, коли під час однієї операції того поранили ножем, Андрій чергував у лікарні. Довгий кухонний ніж буквально простромив чоловіка наскрізь у верхній частині живота, пошкодивши селезінку та деякі судини. Коли пораненого привезли до лікарні, він, як кажуть, уже почав пускати бульки. Андрій і досі згадував, як той мало не помер просто на операційному столі, але йому пощастило, точніше, їм обом. Після того їм з Бідованцем часто доводилося зустрічатися в різних службових справах і вони заприятелювали. Навіть кілька разів їздили до Іванових батьків, у місця, багаті на білі гриби.
Бідованець впорався оперативно. Коли Андрій зайшов до нього через дві години, на столі вже лежав аркуш паперу з нотатками, а сам слідчий смикав вуса і задоволено посміхався.
— Що, невже знайшли? — не повірив Андрій.
